**Знайдення себе у понедельник**
У той понедельник Марійка прокинулася раніше, ніж зазвичай. Не від будильника, не від звуків — просто відкрила очі. Ніби всередині викрутили якийсь моторчик, що три роки піднімав її з ліжка за розкладом. На годиннику було 6:42. За вікном сипав мокрий сніг, сірий, важкий, наче навмисне намагався пробратися в кімнату. Повітря в хаті було густим, чужим. І щось у цьому ранку відчувалося не так.
Вона лежала й слухала, як скрегоче старий радіатор. Звук був нерівний, з хрипою, ніби хтось дряпався зсередини. Можливо, знову упав тиск. А може, просто в хаті холодно. А може, холодно стало в ній самій — адже ніхто не виміряє, де саме стався збій.
На кухні все було на своїх місцях: біла чашка з тріщиною, холодильник у магнітиках з міст, де вона ніколи не бувала, зачерствілий хліб на дошці. Рука сама потягнулася до шухляди з кормом для кішки. Але кішки вже не було. Цілий рік. І все одно — рука пам’ятала. Пам’ять не відпускала.
Марійка працювала в копійцентрі при друкарні на околиці Харкова. Шостий рік. Там пахло папером, тонером, кавою з автомата та чиєюсь вічною втомою. Кожен день був, як копія попереднього. Обличчя — однакові, розмови — вишкрібані, сенс — давно стертий. Колеги — передбачувані: Вітя з вічними жартами про дружину, Наталка, яка навіть у туалеті по гучному зв’язку обговорювала любовні драми, і дід Михайло, старий друкар, для якого життя зупинилося, коли помер його пес. А вона — ніби вже давно не людина, а лише функція у системі, де немає місця ні почуттям, ні бунту.
Вона глянула у дзеркало. Обличчя без особливостей. Не старе, не втомлене. Просто чуже. І в голові промайнуло: «Навіщо?» І одразу — порожнеча. Бо відповіді не було. І давно вже не було.
На роботу не поїхала. Просто не вийшла. Їхала в автобусі і дивилася, як повз неї пропливає її офіс, наче декорація. А вона — глядач, який навіть аплодувати вже не мав сил. Дібралася до іншої частини міста, де колись, ще у дев’ятому класі, з Олею пили сік із пакета і цілувалися з хлопцями, яких давно забули. Тоді все було інакше. Солодко. Вільно.
Тепер на тому розі стояв кіоск кольору м’яти з від руки написаним меню. Марійка купила лате з корицею — уперше в житті. Раніше не переносила її. Відхлипнула і відчула, як язик пече, а всередині — ніби хтось обережно вмикає світло.
Вона блукала подвір’ями, дивилася, як бабуся кришить хліб голубям, ніби ділить не батон, а власну душу. Як підліток сміється, падаючи в сніг. Як жінка в хустці поправляє дитячий візок. І все це, наче у виставі, а вона нарешті перестала грати і просто дивилася. І в цьому спогляданні було дивне почуття — не болю, не щастя, а чогось теплого, людського. Ніби їй знову дозволили відчувати.
О другій годині Марійка зайшла у перукарню. Спонтанно. Без запису.
— Що робимо? — запитала майстриня.
— Стрижку. Різку. Щоб мати перелякалася.
— Буде, як просите, — посміхнулася жінка і взяла ножиці.
ПасмПряди падали на підлогу, немов минуле, і з кожною з них вона відчувала, як стає легше, наче скидає з плечей те, що давно вже не було нею.
