Отже нарешті… чи може все тільки починається
Виходячи заміж, Оксана й уявити не могла, що її майбутній чоловік Ярослав давно став заручником шкідливої звички. Познайомились вони швидко, закрутило, затягнуло, а він уже через пару тижнів зробив їй пропозицію — трохи п’яний, зі знайомим запахом перегару:
— Оксанко, а давай одружимося? — видихнув він, спираючись на одвірок.
— Ти, здається, випив? — слабко обурилася вона, більше здивовано, ніж сердито. Все ж таки заміж хотілося: всі подруги вже з перснями.
— Та на радощах, — засміявся Ярослав, — це ж свято — пропозицію тобі зробив!
— Згодна, але з однією умовою: гулянки — тільки по святах, — попередила вона.
— Ну то в мене якраз свято, — пожартував він.
Молода, наївна, закохана — Оксана й не знала, що батько Ярослава пив все життя. І син уже давно поділяв батькову звичку, тільки мати, Наталія Петрівна, безпорадно відмахувалася:
— Сам спився, ще й сина за собою тягнеш!
— Та хай мужиком росте! — посміхався її чоловік, наливаючи синові чарку за обідом.
Відразу після весілля пара оселилася в маленькій однокімнатці, що дісталася Оксані від бабусі. Спочатку все було терпимо: Ярослав працював, додому приходив регулярно, хоча й часто з запахом. На кожен випадок у нього була «поважна» причина:
— У Тараса син народився, як не відсвяткувати? У Валерія день народження, ну й я тост сказав… А Степанович на дачі почастував — відмовити незручно…
Потім народився син — Данилко. Але батьківство чоловіка анітрохи не протверезіло. Він приходив додому все рідше, до дитини навіть не підходив.
— Чому ти не спілкуєшся з сином? — з докором питала Оксана.
— А ти сама кажеш: не дихай на нього перегаром. Ось і не підходжу, — відмахувався він.
— То перестань пити! Ну скільки можна? — сльози котилися по щоках.
Минуло вісім років. Алкоголь став неминучою частиною життя Ярослава. Роботу він губив одну за одною. Оксана тягла все сама, добре ще Наталія Петрівна допомагала — і онукові речі купувала, і грошима підтримувала.
— Оксана — золото, — скаржилася Наталія своїй сестрі. — А син… все гірше й гірше. Не впізнаю його.
Ярослав перетворився на тінь колишнього себе: змарнілий, без зубів, без інтересу до життя. Ні любові, ні турботи — нічого не лишилося.
— Розлучайся з ним, — радили всі: подруги, колеги, навіть сусіди.
Але Оксана жалувала чоловіка. Як бездомного пса. До певного моменту — жалувала. Поки не зрозуміла, що Данилко підростає, дивиться, вбирає в себе все, і сам уже не хоче бути вдома, де пахне лихом.
Тоді вона сказала свекрусі:
— Наталіє Петрівно, я більше не можу. Подаю на розлучення.
— Може, його лікувати? — тихо просила та. — Може, ще не пізно?
— Скільки ви свого лікували? — гірко посміхнулася Оксана. — Хочу, щоб син виріс іншим. Нехай краще взагалі не бачить батька.
Наталія лише зітхнула:
— Ну куди ж він піде… Звісно, до нас. Що ж тепер у мене буде…
Та був ще один привід. Оксана давно відчувала симпатію до колеги — Максиму. Він з’явився у їхньому відділі нещодавно: підтягнутий, білявий, з прозорими блакитними очима та рідкісною у наш час ввічливістю. Розлучений, без скандалів, приїхав з іншого міста до батька. Жінки в офісі — хто мовчки, хто відверто — намагалися привернути його увагу, але Максим тримав дистанцію.
Коли Оксана подала на розлучення, Ярослав навіть не здивувався. Валіза біля дверей, коротка розмова — і він пішов. До батьків.
А через два тижні Максим підійшов до неї після роботи:
— Оксано, не хочеш випити кави? Просто поговоримо.
Вона кивнула, щоки порожовіли. Вони посиділи в кав’ярні, і між легким сміхом та серйозними фразами раптом пролинуло:
— Я відразу зрозумів, ти — не просто колега. Ти — моя доля, — сказав він.
З того вечора все змінилося. Так, у офісі були плітки. Особливо від Лізи:
— Ну треба ж, наша скромниця і Максима забрала… А я стільки сил доклала…
Оксана лише плечима знизувала. Їй не треба було пояснювати.
А незабаром Максим зробив їй пропозицію. Скромний перстень, щирий погляд, і серце знову забилося.
У суботу вона запросила свекруху. Дім пах булочками, на столі димів чай.
— У мене новина, — промовила Оксана, серце калатало. — Я виходжу заміж. За Максима.
Наталія Петрівна спочатку завмерла. А потім… обняла її зі сльозами:
— Ну нарешті… Донечко, ти заслужила щастя. Я допоможу з підготовкою до весілля. Зробимо його найкрасивішим!
Вони сиділи за столом, обговорюючи сукню, квіти, гостей. І Оксана відчувала: у неї лишилася не просто колишня свекруха — у неї з’явилася подруга. А у Наталії — донька, яку не народила, але серцем прийняла.
