Коли доля стукає у двері
Завідувач відділу маркетингу Кирило, самотній і впевнений у собі, не встояв, побачивши нову співробітницю — яскраву й зухвалу Соломію. Вона лише з’явилася в офісі, а він уже йшов до неї, не приховуючи зацікавленості.
— Доброго ранку, колего, — промовив він, і його усмішка, тепла, майже палаюча, змусила Соломію затримати на ньому погляд.
— Доброго, — відповіла вона м’яко, але з іскрою, і куточки її губ здригнулися у відповідній усмішці.
— Ну що ж, приступайте. У справу вас введе Ганна, вона у нас головна за наставництво, — Кирило кивнув у бік старшої колеги. — Ознайомтеся з інструкціями. Успіхів, сподіваюся, спрацюємося.
Колеги, переважно жінки, провели його поглядами. Коли Кирило вийшов, Ганна шепнула сидячій поруч Наталі:
— Звідки це наш Кирило так розкланюється перед новенькими? — Вони переглянулися й тихо засміялися.
Соломія спершу трималася насторожено. Новий колектив, чужі обличчя. Вона не була скромницею — у свої двадцять три роки за плечима вже було кілька запальних романів. Ще в коледжі закрутила інтригу з викладачем, який був старший на двадцять років. Той сам розірвав зв’язок, коли чутки дійшли до його родини. Соломія ж лише знизала плечима й пішла далі, залишаючи за собою шлейф розбитих сердець.
За пару тижнів Кирило запропонував їй затриматися після роботи й посидіти у кафе на набережній.
— Чому б ні? Ви мій начальник, а з начальством треба ладнати, — відповіла вона з лукавою усмішкою, ніби кидаючи виклик.
Її тон був таким невинним, що Кирило на мить подумав, що вона жартує. Але серце його защеміло від радості. Йому тридцять два, серйозних стосунків не було — усе закінчувалося на півшляху. Із Соломією ж все закрутилося стрімко: зустрічі, пристрасть, закоханість. А незабаром увесь офіс гудів від новини: Кирило й Соломія запрошують колег на весілля.
**Родина на межі**
Кирило розчинявся в Соломії, виконуючи її найменші капризи. Вона поставила умову:
— Жодних дітей, Кириле. Я хочу жити для себе. Коли буду готова, скажу. А поки — жодних колясок та безсонних ночей.
Кирило вірив, що час усе змінить. Він чекав, що Соломія передумає, зрозуміє, що родина без дітей — це лише половина щастя. Але місяці минали, а вона лише відмахувалася:
— Кириле, я ж одразу сказала. Не тисни на мене. Я не готова.
Одного разу він застав її у ванній — вона стояла бліда, з тестом на вагітність у тремтячих руках.
— Соломіє, ти… вагітна? — видихнув він, боячись повірити.
Вона мовчки кивнула, а її очі наповнилися сльозами. Кирило, поза себе від щастя, підхопив її на руки, але вона раптом розридалася:
— Я не хочу народжувати! Не хочу бути товстою, не хочу цього життя! Зроби щось!
Він пригорнув її до себе, цілуючи мокрі від сліз щоки.
— Не плач, це ж диво. Я так тебе люблю, Соломійко. У нас буде малюк!
Але Соломія була непохитна. Вона записалася до лікаря, вирішивши позбутися дитини. Кирило, дізнавшись, увірвався до клініки, встиг у останній момент. Зі скандалом вивів її на вулицю.
— Соломіє, благаю, не роби цього. Нехай наша дитина живе. Я буду поруч, усе візьму на себе, — його голос тремтів.
Вона погодилася, але з умовою: пелюшки, підгузки, нічні підйоми — не її клопіт. Усю вагітність Кирило був поруч, вгадуючи її бажання. Коли прийшов час, він відвіз її до пологового. Лише побачивши здорову донечку, зміг видихнути.
**Покинута дочка**
Щасливий, він повернувся додому, щоб відпочити. Але наступного дня в пологовому його чекав удар:
— Вашої дружини немає. Вона пішла, залишила дитину, — повідомила медсестра, простягаючи складений аркуш. — Ось записка.
— Не може бути! — Кирило відмовлявся вірити. — Може, вона вийшла? Знайдіть її!
Але Соломія зникла. Не відповідала на дзвінки, змінила номер. За півтора місяця вона подзвонила:
— Збери мої речі. Приїде мій Орест, забере. На розлучення подавай сам, я не повернуся.
Про донечку — жодного слова. Вона була їй не потрібна, як і Кирило. Так він став для малечі Яринки і батьком, і матір’ю. Його мати, яка жила в сусідньому районі, взяла на себе турботу про внучку.
**Тіні минулого**
Марія, почувши дзвінок, схопила телефон. Дзвонила класна керівниця її сина Сашка, Надія Василівна. Хлопчик навчався у другому класі.
— Маріє, терміново до школи! Ваш син таке наробив! — кинула вчителька й відключилася.
Марія, відпросившись із роботи, помчала до школи, серце калатало.
«Що міг наробити Сашко? Він же спокійний, слухняний. Ніколи не створював клопотів», — думала вона, прискорюючи крок.
Сашко народився попри всі прогнози. ЇїОднак коли вона увійшла до класу, побачила, що її син, Сашко, тримає за руку Яринку, обидва з вибачливими посмішками, а Надія Василівна стояла поруч, хитаючи головою, немов усвідомлюючи, що ця дитяча сварка стала початком чогось набагато важливішого.
