**Відлуння таємниць: родинна драма у великому місті**
Микола Петрович із дружиною Оленою вирушили до Львова, щоб відвідати доньку. Біля під’їзду будинку, де жила їхня Соломія, Микола помітив, як сильно хвилюється дружина.
– Оленко, щось не так? – запитав він, пильно дивлячись на неї.
– Та ні, просто Соломію давно не бачили, ось і накатило, – спробувала посміхнутися Олена, але голос їй тремтів.
Вони піднялися до квартири доньки. Микола рішуче натиснув дзвінок. Двері не відчиняли.
– Дивно, невже її немає вдома? – пробурмотів він, глянувши на дружину, і знову натиснув кнопку.
Замок клацнув, двері повільно відчинилися, і Микола завмер, приголомшений побаченим.
***
Батько стояв, червоний від гніву, його обличчя палало. Олена схопила його за руку, благаючи:
– Миколо, заспокойся, прошу! У тебе ж тиск! Давай просто поговоримо із Соломією!
Але Микола різко вихопив руку, його голос став низьким, загрозливим. Соломія, стоячи у дверях, відчула, як по спині пробіг холодок – батько ніколи так на неї не дивився.
– Пусти, Оленко! Годі мене тримати! Треба було раніше тримати, та не мене, а нашу доньку!
– Миколо, любий, ну прошу! – Олена переводила погляд із чоловіка на доньку, не знаючи, як заспокоїти ситуацію.
Півроку тому Микола переніс гіпертонічний криз, лікарі суворо заборонили йому хвилюватись. Але вчора він несподівано заявив:
– Збирайся, Оленко. Місця собі не знаходжу. Три місяці одні відмазки, а сама до нас не їде. Не просто так це. Ти ж мати, чого мовчиш?
Олена й справді мовчала. Не тому, що не знала, а тому, що знала занадто багато. Разом із Соломією вони приховували правду від Миколи, сподіваючись все владнати. Думали, згодом зізнаються, він поругається, але все вже буде добре. А зараз – що сказати, що робити?
– Вона просто втомилася, вчиться, підробляє, обіцяла скоро приїхати, ти ж її знаєш, – лепетала Олена, але Микола вже надягав пальто.
Він схопив гаманець, ключі, телефон, забрав у дружини її мобільний:
– І не смій її попереджати! Я батько чи хто? Бачив я, як вона влітку перед дзеркалом крутилась, то боком стане, то волосся розпустить, за вухо поправить. А про кого – мовчить! Значить, щось не так. Їдемо до неї!
У дорозі Олена намагалася щось пояснити в електричці, але махнула рукою:
– Ти поспішаєш, Соломія сама хотіла все розповісти, коли все владнається. Не хотіла тебе турбувати через тиск.
– Оленко, годі про тиск! Я батько, хочу знати, що з моєю донькою! У мене відчуття недобре! – відрізав Микола.
– Гаразд, дзвони у двері, – зітхнула Олена, стискаючи його руку.
Двері відчинилися не одразу. Соломія, схоже, заглянула у вічок і вагалася. Але все ж відчинила – не залишати ж батьків за порогом.
– Я так і знав! Соломіє, хто він? Від кого дитина? Чому ти від нас приховувала? – голос Миколи тремтів від болю й гніву.
Він вийшов на сходовий майданчик і впав на сходи, хапаючись за серце.
– Тату, ну навіщо ти сів там? Тату, повернись! – Соломія, із помітним животиком, виглядала розгубленою й безпорадною.
Його дівчинка, його гордість, поїхала вчитися, вступила на бюджет, а тепер… Що тепер? Микола проковтнув ком у горлі. Окрім нього, нікому її захистити. Треба знайти цього хлопця, поговорити, зробити хоча б щось!
– Тату, я хотіла потім розповісти, коли все владнається. А тепер… Він потрапив у аварію, лежить у лікарні! – Соломія розридалася, як дитина.
Микола підвівся, відтрусив штани й раптом заспокоївся. Ну й що, дитина? Головне – усі живі. Виховають, впораються, не таке переживали!
Соломія народилася в них із Оленою пізно, коли вже не сподівалися. У перший клас пішла найменшою, але такою серйозною – не балувалася, читала на перервах, вчилася на п’ятірки. Вступила до університету, підробляла, знімала квартиру із подругами. Влітку ті приїжджали до них у село – усе було нормально…
– Оленко, ти знала? Зна– Оленко, ти знала? Знала й мовчала? – запитав він дружину, одразу ж пожалівши про різкість.
