**Відлуння секретів: родинна драма у великому місті**
Микола Петрович із дружиною Ольгою вирушили до Львова, щоб навідати доньку. Вже під’їжджаючи до будинку, де жила їхня Софійка, Микола помітив, як сильно хвилюється дружина.
– Олю, щось не так? – запитав він, пильно дивлячись на неї.
– Та ні, просто Софійку давно не бачили, ось і накрило, – спробувала посміхнутися Ольга, але голос їй тремтів.
Вони піднялися до квартири доньки. Микола рішуче натиснув дзвінок. Двері не відчиняли.
– Дивно, невже немає вдома? – пробурмотів він, глянувши на дружину, і знову натиснув кнопку.
Замок клацнув, двері повільно відчинилися, і Микола завмер, приголомшений побаченим.
***
Батько стояв, багровий від гніву, обличчя його палало. Ольга схопила його за руку, благаючи:
– Коль, заспокойся, прошу! У тебе ж тиск! Давай просто поговоримо із Софійкою!
Але Микола різко вихопив руку, його голос став низьким, загрозливим. Софія, стоячи у дверях, відчула, як по спині пробіг холодок – батько ніколи так на неї не дивився.
– Відпусти, Олю! Годі мене тримати! Треба було раніше тримати, та не мене, а нашу доньку!
– Коль, любий, ну прошу! – Ольга переводила погляд із чоловіка на доньку, не знаючи, як зняти напругу.
Півроку тому Микола переніс гіпертонічний криз, лікарі суворо заборонили йому хвилюватися. Але вчора він несподівано оголосив:
– Збирайся, Олю. Місця собі не знаходжу. Три місяці тільки відмазки, а сама до нас не їде. Не просто так це. Ти ж мати, чому мовчиш?
Ольга й справді мовчала. Не тому, що не знала, а тому, що знала занадто багато. Разом із Софією вони приховували правду від Миколи, сподіваючись усе владнати. Думали, потім зізнаються, він поругає, але все вже буде добре. А тепер – що сказати, що робити?
– Вона просто втомилася, вчиться, підробляє, обіцяла скоро приїхати, ти ж її знаєш, – лепетала Ольга, але Микола вже надягав пальто.
Він схопив гаманець, ключі, телефон, забрав у дружини її мобільний:
– І не смій її попереджати! Я батько чи хто? Бачив я, як вона влітку перед дзеркалом крутилася, то боком стане, то волосся розпустить, за вухо поправить. А про кого – мовчить! Значить, щось не так. Їдемо до неї!
У дорозі Ольга намагалася щось пояснити у електричці, але махнула рукою:
– Ти поспішаєш, Софійка сама хотіла все розповісти, коли все владнається. Не хотіла тебе турбувати через тиск.
– Олю, годі про тиск! Я батько, хочу знати, що з моєю донькою! У мене передчуття недобре! – відрізав Микола.
– Гаразд, дзвони у двері, – зітхнула Ольга, стискаючи його руку.
Двері відчинилися не одразу. Софія, схоже, глянула у вічок і вагалася. Та все ж відчинила – не залишати ж батьків за порогом.
– Я так і знав! Софійко, хто він? Від кого дитина? Чому ти від нас приховувала? – голос Миколи тремтів від болю й гніву.
Він вийшов на сходовий майданчик і впав на сходинки, хапаючись за серце.
– Тату, ну навіщо ти сів там? Тату, повернися! – Софія, з помітним животиком, виглядала розгубленою й безпорадною.
Його дівчинка, його гордість, поїхала вчитися, вступила на бюджет, а тепер… Що тепер? Микола проковтнув грудку в горлі. Окрім нього, нема кому її захистити. Треба знайти того хлопця, поговорити, зробити хоч щось!
– Тату, я хотіла пізніше розповісти, коли все владнається. А тепер… Він потрапив у аварію, лежить у лікарні! – Софія розридалася, як дитина.
Микола підвівся, відтрусив штани й раптом заспокоївся. Ну й що, дитина? Головне – усі живі. Виховають, впораються, не таке переживали!
Софія народилася в них із Ольгою пізно, коли вже не сподівалися. У перший клас пішла найменшою, але такою серйозною – не бавилася, читала на перервах, вчилася на п’ятірки. Вступила до університету, підробляла, знімала квартиру з подругами. Влітку ті приїжджали до них у село – усе було нормально…
– Олю, ти знала? ЗнаМикола подивився на доньку, потім на дружину, і раптом усміхнувся: “Що ж, тепер у нас буде онук чи онука – і це головне.”
