На кухні пахло смаженими котлетами, коли в двері постукали. Оксана, не встигнувши навіть зняти фартуха, відчинила й побачила молодого кур’єра.
— Добрий день! Ваше посилання, — підбадьорено сказав він.
— Яке ще посилання? Я нічого не замовила, — здивувалася вона.
— Квартира дванадцята? — уточив кур’єр.
— Так.
— Тоді все правильно.
Жінка нервово розписалася в бланку й отримала велику коробку. Щойно вона її відкрила, кров застигла в жилах. Всередині був похоронний вінок. Не святочний, не декоративний — справжній, з чорною стрічкою, де було виведене її ім’я.
Відправника не вказано. Лише німе послання: «Спи спокійно, Оксано».
— Треба ж бути настільки злою, щоб прислати до дому вінок! — тремтячим голосом шепотіла вона пізніше.
Чоловік, Ігор, лише знизав плечима:
— Звідки ти взяла, що це мама? Вона ж тебе любить!
— Любить? Вона ніколи навіть по-імені мене не кличе! — з болем нагадала Оксана.
І справді, майбутня свекруха не прийняла в ній нічого: зріст «метр із ковпаком», робота на рецепшн, скромні сукні. Оксана старалася — шила собі одяг, була чемною, але у відповідь отримувала лише зневагу й колкі слова.
— Подивись на цю невдаху, — нашіптувала Марія Степанівна синові. — Навіть двох слів зв’язати не може!
А він мовчав, робив вигляд, що все гаразд. Але саме його мовчання було згодою. Мати все частіше дозволяла собі зайве — хоч і жили вони на території Оксани.
Коли вона запропонувала здати квартиру й зняти житло, яке влаштує свекруху, та відхилила всі варіанти. Гучно, з докорами, з істерикою. А Ігор пив чай і мовчав.
Не вийшло з вінком — був наступний крок. Чоловік раптом знайшов на антресолі чоловічі труси.
— Ти мені щось поясниш? — прошипів він, тримаючи «знахідку».
— Тобі самому нічого дивного? Як я могла туди залізти? Там навіть зі стільця не дотягнутися!
Ключі від квартири були у свекрухи. Все стало на свої місця. Але Ігор промовчав. Знову.
Наступний «подарунок» — відро чорниці. Свекруха вручила його зі словами:
— Вітаміни! Для невістки!
Вранці Оксана виявила у відрі… живого, але замерзлого в холодильнику їжака. На щастя, при чоловікові. Той, звичайно, не повірив, що це спеціально: «Сам заліз, буває».
Пізніше вона знайшла під ліжком ляльку з воткнутими в неї голками. Ситуація вже нагадувала дешевий трилер. І все одно вона терпіла. Бо любила. Бо вірила, що чоловік за її спиною — це захист, а не просто син своєї матері.
Крапку поставив випадок. Оксана повернулася з роботи раніше й застала чоловіка з іншою. У власній квартирі.
Виставила. Швидко. Жорстко. У одних шкарпетках, як то кажуть.
Він намагався виправдатися:
— Вона сама прийшла! Я нічого не планував!
Але Оксана більше не вірила. Тим паче що «гостя» виявилася племінницею подруги свекрухи. Усе стало занадто очевидним.
Три роки вона терпіла. Хтось не витримав би й трьох місяців. Але вона сподівалася.
А Ігор? Повернувся до мами. Куди ж ще?
Але й там сюрприз. У мами — роман. Останнє кохання, як виявилося, буває гірше за перше. І не в її квартирі, а в однушці у кавалера. Марія Степанівна — бездомна, але закохана.
Іронія долі?
Мораль? Обережно загадуйте бажання. Іноді вони збуваються. Тільки не так, як ви сподівалися.
