На кухні пахло смаженими котлетами, коли у двері подзвонили. Марічка, не встигнувши навіть зняти фартуха, відчинила й побачила молодого кур’єра.
— Добрий день! Ваше відправлення, — жваво промовив він.
— Яке ще відправлення? Я нічого не замовила, — здивувалася вона.
— Квартира десята? — уточнив юнак.
— Так.
— Тоді все правильно.
Жінка несміливо розписалася в бланку й отримала велику коробку. Відкривши її, вона завмерла: всередині лежав похоронний вінок. Не весняний, не для прикраси — справжній, з чорною стрічкою, де виблискувало її ім’я.
Відправника не було. Лише німа зловісна фраза: «Спи спокійно, Марічко».
— Треба ж так ненавидіти, щоб додому вінок прислати! — тремтячи, шепотіла вона пізніше.
Чоловік, Богдан, лише знизав плечима:
— Звідки тобі, що то мама? Вона ж тебе любить!
— Любить? Вона ніколи навіть імені мого не вимовляла! — з болем нагадала Марічка.
І справді, майбутня свекруха не прийняла в ній усе: зріст «з метр із кепкою», роботу на рецепції, прості сукні. Марічка старалася — шила собі одяг, була чемною, та у відповідь отримувала лише гримаси й уколы.
— Подивись на цю нікчему, — шепотіла Ганна Семенівна синові. — Навіть двох слів зв’язати не вміє!
А він мовчав, іграючи роль миротворця. Та саме його мовчання було згодою. Матір дедалі частіше дозволяла собі зайве — хоч і жили вони на Марічкиній території.
Коли вона запропонувала здати квартиру й зняти житло, яке б влаштувало свекруху, та відхилила всі варіанти. Голосно, з докорами, з істерикою. А Богдан пив чай і мовчав.
Не вийшло з вінком — був наступний крок. Чоловік раптом знайшов на антресолях чоловічі труси.
— Ти мені щось поясниш? — прошипів він, тримаючи знахідку.
— Тобі самому нічого дивного? Як я могла туди залізти? Туди ж навіть зі стільця не дотягнутися!
Ключі від квартири були у свекрухи. Усе стало на свої місця. Та Богдан промовчав. Знову.
Наступний «подарунок» — відро чорниці. Свекруха вручила його зі словами:
— Вітаміни! Для невістки!
Відро виявилося з морозильника, а всередині — живий, але закоченілий їжак. На щастя, при чоловікові. Той, звісно, не повірив, що це було спеціально: «Сам заліз, буває».
Пізніше Марічка знайшла під ліжком ляльку з отруєними голками. Ситуація нагадувала дешевий детектив. І все ж вона терпіла. Бо любила. Бо вірила, що чоловік за її спиною — це захист, а не просто мамин син.
Крапку поставив випадок. Марічка повернулася з роботи раніше й застала чоловіка з іншою. У власній же квартирі.
Випроводила. Швидко. Жорстоко. В одних шкарпетках, як то кажуть.
Він намагався виправдатися:
— Вона сама прийшла! Я нічого не планував!
Та Марічка вже не вірила. Тим паче, що «гостя» виявилася племінницею подруги свекрухи. Усе стало надто очевидним.
Три роки вона терпіла. Хтось не витримав би й трьох місяців. Але вона сподівалася.
А Богдан? Повернувся до мами. Куди ж ще?
Та й там його чекав сюрприз. У мами — роман. Останнє кохання, як виявилося, буває гострішим за перше. І не в її квартирі, а в однушці коханця. Ганна Семенівна — бездомна з коханням.
Іронія долі?
Мораль? Обережно з бажаннями. Іноді вони збуваються. Але не так, як ви сподівалися.
