Тіні правди: кінець однієї любові
Віктор Михайлович увійшов у квартиру після довгого робочого дня в офісі на околиці Києва.
“Привіт, я вдома!” — гукнув він, заходячи на кухню, де вже витав аромат їжі.
“Що за привід?” — здивувався він, побачивши на столі акуратно розставлені страви.
“Ніякого приводу”, — відповіла дружина Олеся, але в її голосі промайнула дивна нотка. “Просто лінь було готувати, замовила суші.”
“Суші — це я люблю!” — пожвавився Віктор, скидаючи піджак.
“Тоді сідай, будемо вечеряти”, — сказала Олеся, але тут же вийшла з кухні.
За хвилину вона повернулася з аркушем паперу в руках і мовчки простягнула його чоловікові.
“Що це?” — запитав Віктор, але, глянувши на листок, завмер, ніби приголомшений.
***
“Добрий день, це кур’єр”, — почувся голос у домофоні, і на екрані з’явився молодий хлопець у яскравій формі. “Учора оплата за замовлення не пройшла.”
“Ви помилилися”, — спокійно відповіла Олеся. “Я нічого не замовляла.”
“Вибачте, ось чек, подивіться”, — хлопець підніс до камери зім’ятий шматок паперу, показуючи на адресу. “Учора я сам привозив замовлення. Адреса: Зоряна, 14. Чоловік платив карткою, але платіж не пройшов. У мене копія чеку, гляньте, будь ласка.”
Кур’єр виглядав збентеженим, вибачався майже після кожного слова. Було ясно, що він новачок — не лише в доставці, а й у роботі взагалі. Олеся скептично прищурилася, відчинила двері і подивилася на нього. На його худих плечах гойдався величезний терморюкзак, що робило його схожим на горобця з непосильним вантажем. Олеся ледь стримала усмішку, але її відвернув чек.
На папірці було написано: “Код помилки: 55. Невірний ПІН.”
“Я ж сказала, ви помилилися”, — повторила вона. “Учора нікого не було вдома, і замовлень ми не робили.”
“Вибачте”, — почервонів кур’єр. “Оплату приймала дівчина… інша жінка.”
“Тим більше”, — засміялася Олеся. “Це точно не до мене.”
Кур’єр простягнув другий чек, де були вказані адреса та деталі замовлення. Олеся пробігла очима: японська кухня, прибори на двох, оплата карткою. Нічого незвичайного, крім одного — Віктор не терпів суші. Внизу стояло ім’я замовника: Віктор.
Олеся відчула, як кров прилинула до скронь. У цій квартирі жив лише один чоловік — її чоловік. Але дівчина? Вона, у свої 43, вже не підходила під цей опис. Може, кур’єр із ввічливості всіх так називає? Але щось не сходилося.
“Я сплачу”, — несподівано сказала вона. “Де ваш термінал?”
Хлопець здивовано подивився на неї. Він очікував сліз чи криків — так поводилася його мати, дізнавшись про зраду батька. Але Олеся була спокійна, ніби зі сталі. Проводжаючи кур’єра, вона раптом засміялася. Сміх перейшов у істерику, і з очей покотилися сльози. Глибоко вдихнувши, вона витерла обличчя і взяла телефон.
“Вікторе, привіт, ти до котрої сьогодні на роботі?” — запитала вона, намагаючись звучати безтурботно.
“Привіт. До семи, якщо бос знову не влаштує свою улюблену планерку”, — відповів він. “А що?”
“Хочу разом повечеряти.”
“У тебе плани скасувалися?”
“Так, увечір вдома. Подумала, було б добре провести час удвох.”
“Я за, але поки не знаю, коли звільнюся.”
“Нічого, ближче до вечора вирішимо. Готувати лінь, я замолю їжу, добре?”
“Домовилися.”
Олеся поклала трубку і відчинила шафу. Її погляд зупинився на чорній сукні із золотистим відливом, яку вона надягала на останній корпоратив. “Святкувати так святкувати”, — подумала вона з гіркою іронією.
Повернувшись у передпокій, вона подивилася на чек, взяла телефон і замовила ті самі суші, що були учора, із поміткою “прибори на двох”.
Ввечері той самий кур’єр, збентежений до крайності, привіз замовлення. Переконавшись, що платіж пройшов, він поспішив піти, вирішивши, що ця родина зберігає надто дивні таємниці.
За годину повернувся Віктор. Олеся зустріла його з усмішкою, але її очі видавали напругу. Вона помітила, як він намагається бути ідеальним чоловіком — так бувало завжди після його “спізнень” чи раптових відряджень.
“Суші?” — здивувався Віктор, дивлячись на стіл.
“Так, учора в мами бачила рекламу доставки”, — байдуже відповіла Олеся. “Захотілося. Знаю, ти не любиш, але для тебе я курку запекла.”
“Чому ж, спробую”, — сказав він. “На роботі якось замовляли, ніби нічого.”
“Зміни — це добре, правда, Вікторе?” — з легкою усмішкою запитала вона. “Іди мий руки, я проголодалася.”
Віктор насторожився. Її спокій, ці суші, той самий ресторан — у збіги він не вірив. Але як вона могла дізнатися про вчораВіктор глянув у вікно, де вже запалювалися вогні вечірнього Києва, і зрозумів — його брехня більше не мала сенсу.
