У мого онука нещодавно був день народження — йому виповнилося десять років, кругла дата. Я заздалегідь підібрала подарунок, який, як мені здавалося, ідеально підійде для такої нагоди. Це була велика коробка з конструктором, про який він так довго мріяв. У призначений день я зібралася, наділа свою найкращу сукню й вирушила до них додому. Підійшовши до дверей, я натиснула дзвінок, і за мить почулися швидкі кроки.
— Заходь у кухню, мамо, — промовила моя донька, відчиняючи двері. Її голос звучав тепло, але з легким відтінком втоми, наче вона цілий день готувалася до свята. — Ти ж пам’ятаєш, як звати нашого іменинника?
Я посміхнулася, переступаючи поріг. Звісно, я пам’ятала, що мого онука звуть Дмитро. Але замість відповіді лише кивнула, тримаючи в руках яскраво запакований подарунок. У кухні вже був накритий стіл: барвисті тарілки, серветки з мультяшними героями й великий торт із десятьма свічками, який чекав своєї миті. Дмитро сидів на чолі столу, сяючи від щастя. Його друзі, такі ж десятирічні непосиди, гучно обговорювали щось, перебиваючи один одного.
— Бабусю, це ти? — скрикнув Дмитро, побачивши мене. Він підбіг, обійняв, а потім з цікавістю втупився в коробку в моїх руках. — Це мені?
— Звісно, тобі, любчику, — відповіла я, передаючи йому подарунок. — Ось, розкривай, не тягани!
Хлопчик із захопленням розірвав папір, і його очі засяяли, коли він побачив конструктор. Дітлахи одразу оточили його, розглядаючи коробку й наперебій пропонуючи, що можна збудувати. Я дивилася на цю метушню й відчувала, як серце наповнюється теплом. Немає нічого кращого, ніж бачити дитячу радість, особливо в такий день.
Моя донька, яку я в думках називала Олесею, підійшла до мене й тихо промовила:
— Дякую, мамо. Ти завжди знаєш, як його зрадіти.
Я лише знизала плечима, наче це було само собою зрозумілим. Але насправді я довго думала, що подарувати. Десять років — це вже не просто дитяче свято, це вік, коли дитина починає відчувати себе майже дорослою. Хотілося, щоб подарунок був не просто іграшкою, а чимось, що залишиться у пам’яті.
Святкування тривало. Діти грали, сміялися, а потім настала мить задувати свічки. Дмитро загадав бажання, глибоко вдихнув і одним подихом загасив усі десять вогників. Гості залопотіли, а Олеся почала різати торт, роздаючи кожному по шматочку. Я сиділа осторонь, спостерігаючи за цією веселою метушнею, і думала про те, як швидко летить час. Здається, ще вчора Дмитро був зовсім малечею, а тепер він уже такий дорослий, зі своїми інтересами й мріями.
Коли торт з’їли, а діти розбіглися грати, Олеся сіла поруч ізМи сиділи мовчки, насолоджуючись тишею, і я подумала, що такі миті — найцінніше, що може бути в житті.
