**Подарунок з присмаком болю**
Вони вечеряли на кухні — Марічка та її чоловік, Богдан. Вечір був тихим, чайник на плиті вже охолонув, а з вікна потягнуло першим осіннім вітерцем. Раптом задзвонив телефон. Богдан глянув на екран — незнайомий номер.
— Цікаво, кому я знадобився так пізно? — пробурмотів він.
— Відповіси — дізнаєшся, — усміхнулася Марічка, не надаючи цьому значення.
Богдан підвівся, вийшов у коридор. Через кілька хвилин повернувся — блідий, з порожнім поглядом, ніби побачив щось, що не вкладалося у звичні рамки.
— Що з тобою, Богдане? — з тривогою підвелася Марічка. — На тебе й лиця нема!
— Марічко… У мене є донька. І мені треба її забрати…
Колись у нього справді була родина. Оксана, його перша дружина, народила йому дівчинку — Софійку. Але вже через два роки після народження дитини шлюб розвалювався. Оксана постійно лаяла його за все: за те, що мало заробляє, що не приділяє їй уваги, що «нічого не робить».
Він намагався. Заради доньки, заради сім’ї. Багато хто казав: можливо, в Оксани — післяпологова депресія. Треба звернутися до лікаря. Але Богдан знав: Оксана такою була й до народження Софійки. Просто тепер стало гірше.
Вона не посміхалася. Ніколи. І коли грала з донькою — це була не турбота, а обов’язок. Усе всередині Богдана стискалося, коли він це бачив.
Коли він у розпачі запропонував Оксані психотерапію, вона вибухнула:
— Я що, ненормальна, по-твоєму?!
Це стало останньою краплею. Він подал на розлучення. А Оксана, наче мстячи, вивезла доньку в інше місто. Адреси не залишила. На аліменти не подала. Зникла.
Він намагався шукати. Але спогади про розмови з колишньою дружиною були такими важкими, що в якийсь момент він здався. Повірив, що для доньки буде краще залишитися з матір’ю. Він навіть не знав, наскільки помилявся…
Оксана не пробачила. Ні його, ні життя. Злоба, яку вона носила в собі, з часом отруїла все. І доньку теж.
Софійка росла в домі, де не було ні свят, ні обіймів, ні радості. Про день народження вона вперше почула в дитячому садку.
— Мамо, у Івасика сьогодні день народження! Йому подарували машинку! А мені подарують?
— Ні, — різко відрубала Оксана. — Це я тебе народжувала. Мені святкувати. Більше таких дурниць не питай.
Миколая вони не відзначали. Сміятися було заборонено. Цукерки — розкіш. Навіть мультики не схвалювалися. Життя було сірим, напруженим, і ніхто не знав, що маленька Софійка потай мріє: коли виросте — купить собі цілий пакет цукерок.
Сусіди уникали Оксану. Її не любили, боялися. Казали: «У ній щось не так». І, як виявилося, були праві.
Одного разу Оксана почувала себе погано. Вона не вірила лікарям і викликала «швидку» надто пізно. Її забрали, нічого не обіцяючи. Перед від’їздом вона передала сусідці ім’я батька Софійки, його прізвище та місто.
Софійка залишилася у тієї жінки. Тиха, замкнена, вона не зрозуміла, що мама більше не повернеться.
Опіка швидко знайшла Богдана. Той уже півроку був одружений із Марічкою. Коли він почув, що у нього залишилася донька, яку можна забрати, він не вагався жодної хвилини.
— Я поїду. Я повинен її повернути, — сказав він Марічці.
— Звичайно. Я поїду з тобою, якщо хочеш. Або залишуся, якщо треба. Але ти повинен бути з нею.
Софійка не пам’ятала батька. І боялася — раптом буде гірше, ніж із мамою? Але коли в двері увійшов Богдан — не сам, а з величезним плюшевим ведмедиком і пакетом цукерок, її очі спалахнули.
Солодощі. Тепло. Добро. Її маленьке серце вирішило: погана людина не приніс би цукерок.
Поки вона гралася з новою іграшкою, сусідка розповідала про покійну Оксану. Богдан слухав, стискаючи кулаки. У грудях стояв ком. Господи, чому я здався? Чому не боровся?
За кілька днів усі документи були оформлені. Софійка переїхала до батька. Наступного дня Богдан завів розмову за сніданком:
— У тебе скоро день народження. Що б ти хотіла в подарунок?
Дівчинка збентежилася.
— Не знаю. У мене ніколи не було подарунків. Ми не святкували…
Він випустив ложку.
— Як це? Чому?
— Мама казала, що я не заслужила. Це не моя заслуга — що я народилася.
Богдан підвівся зі столу, мовчки вийшов. Марічка пішла за ним. Він стояв на кухні, схилившись на стіл, обличчям у долоні.
— Вона просила в мене… просто цукерок. Цукерок, Марічко! Те, що в дітей завжди маєДоручаючись у дитячій печіноці Софійки, яка тепер могла сміятися без страху, Богдан усміхнувся крізь сльози — він знав, що його родина нарешті стала щасливою.
