**Подарунок із присмаком болю**
Ми вечеряли на кухні — Марічка та я, Олексій. Вечір був тихим, чайник на плиті вже охолонув, а з вікна потягнуло ранньою осінню прохолодою. Та раптом задзвонив телефон. Я глянув на екран — невідомий номер.
— Цікаво, кому я знадобився так пізно? — пробурчав я.
— Відповідай, то й дізнаєшся, — посміхнулася Марічка, не приділяючи цьому значення.
Я вийшов у коридор. Через кілька хвилин повернувся — блідий, з порожнім поглядом, ніби побачив щось таке, що не вкладалося у звичний світ.
— Що з тобою, Лесь? — з тривогою підвелася Марічка. — Ти ніби привид!
— Маро… У мене є донька. І я маю забрати її…
Колись у мене дійсно була сім’я. Галина, моя перша дружина, народила мені донечку — Софійку. Проте вже через рік після народження дитини шлюб розвалився. Галя постійно лаяла мене за все: за те, що заробляю мало, що не приділяю їй уваги, що «нічого не роблю».
Я старатись. Ради Софійки, ради сім’ї. Багато хто казав: можливо, у Галі — післяпологова депресія. Треба звернутися до лікаря. Та я знав — вона була такою ще до народження доні. Просто тепер стало гірше.
Вона ніколи не посміхалася. Навіть коли грала з Софійкою — це була не турбота, а обов’язок. Усе всередині мене стискалося, коли я бачив це.
Коли я в розпачі запропонував їй психотерапію, вона вибухнула:
— Я що, божевільна, по-твоєму?!
Це стало останньою краплею. Я подав на розлучення. А Галя, наче помстившись, вивезла донечку в інше місто. Адреси не залишила. Аліментів не вимагала. Зникла.
Я намагався шукати. Та спогади про розмови з колишньою були такими важкими, що в якийсь момент я здався. Повірив, що для доні краще залишитися з матір’ю. Я навіть не знав, як помилявся…
Галина не пробачила. Ні мене, ні життя. Злість, яку вона носила в собі, з часом отруїла все. І доньку теж.
Софійка росла в домі, де не було ні свят, ні обіймів, ні радості. Про день народження вперше почула в дитсадку.
— Мам, у Дениса сьогодні день народження! Йому подарували машинку! А мені подарують?
— Ні, — відрізала Галя. — Це я тебе народжувала. Мені святкувати треба. Більше таких дурниць не питай.
Миколая не відзначали. Сміятися було заборонено. Цукерки — розкіш. Навіть мультики не схвалювалися. Життя було сірим, напруженим, і ніхто не знав, що маленька Софійка потай мріє: коли виросте — купить собі цілий пакет солодощів.
Сусіди уникали Галину. Її не любили, боялися. Казали: «У ній щось не так». І, як виявилося, були праві.
Одного разу Галині стало погано. Вона не вірила лікарям і викликала «швидку» занадто пізно. Її забрали, нічого не обіцяючи. Перед від’їздом вона передала сусідці ім’я батька Софійки, його прізвище та місто.
Софійка залишилася у тієї жінки. Тиха, замкнена, вона не зрозуміла, що мама більше не повернеться.
Опіка швидко знайшла мене. Я вже півроку був одружений із Марічкою. Коли почув, що залишилася донька, яку можна забрати, не вагався ні секунди.
— Я поїду. Я маю її повернути, — сказав я Марічці.
— Звичайно. Я поїду з тобою, якщо хочеш. Або залишуся, якщо потрібно. Але ти повинен бути з нею.
Софійка не пам’ятала батька. І боялася — раптом буде гірше, ніж з мамою? Але коли в двері увійшов я — не сам, а з величезним плюшевим ведмедиком і пакетом солодощів, її очі спалахнули.
Солодощі. Тепло. Добро. Її маленьке серце вирішило: погана людина не приніс би цукерок.
Поки вона гралася з новою іграшкою, сусідка розповідала про покійну Галину. Я слухав, стискуючи кулаки. У грудях стояв ком. Боже, чому я здався? Чому не боровся?
Через кілька днів усі документи були оформлені. Софійка переїхала до нас. Наступного ранку за сніданком я заговорив:
— У тебе скоро день народження. Що б ти хотіла в подарунок?
Дівчинка розгубилася.
— Я не знаю. У мене ніколи не було подарунків. Ми не святкували…
Я впустив ложку.
— Як це? Чому?
— Мама казала, що я не заслужила. Це не моя заслуга — що я народилася.
Я встав зі столу, мовчки вийшов. Марічка пішла за мною. Я стояв на кухні, схопившись за стіл, обличчя в долонях.
— Вона просила в мене… просто цукерок. Цукерок, Марічко! Те, що в дітей завжди має бути. Боже, як я допустив таке?..
— Не картай себе. Головне — тепер вона вдома. З тобою. З нами, — прошепотіла Марічка, обіймаючи мене. — Ми їй усе повернемо. Навіть те, чого в неї ніколи не було.
Тиждень потому в домі панувала казка. Кулі, гірлянди, запах випічки. Софійці виповнилося сім. Вона прокинулася — і подумала, що спить. Кімнатапрямолінійна, а в кінці стояв торт зі свічками.
