Тіні правди: кінець однієї любові
Віктор Іванович увійшов у квартиру після довгого робочого дня в офісі на околиці Дніпра.
— Я вдома! — гукнув він, заходячи на кухню, де вже витав запах їжі.
— Що за нагода? — здивувався, побачивши на столі акуратно розставлені страви.
— Жодної нагоди, — відповіла дружина Оксана, але в її голосі промайнув дивний відтінок. — Просто лінь було готувати, замовила суші.
— Суші — це я люблю! — пожвавів Віктор, скидаючи піджак.
— Тоді сідай, будемо вечеряти, — сказала Оксана, але тут же вийшла з кухні.
Через хвилину вона повернулася з аркушем паперу в руках і мовчки простягнула його чоловікові.
— Що це? — запитав Віктор, але, глянувши на папір, завмер, наче вдарив грім.
***
— Доброго дня, це кур’єр, — пролунав голос у домофоні, і на екрані з’явився молодий хлопець у яскравій формі. — Вчора оплата за замовлення не пройшла.
— Ви помилилися, — спокійно відповіла Оксана. — Я нічого не замовляла.
— Пробачте, ось чек, подивіться, — хлопець підніс до камери зім’ятий клаптик паперу, показуючи на адресу. — Вчора я сам привозив замовлення. Адреса: Місячна, 12. Чоловік платив карткою, але платіж не пройшов. У мене копія чеку, перевірте, будь ласка.
Кур’єр виглядав збентеженим, вибачався після кожного слова. Було ясно, що він новачок — не лише в доставці, а й у роботі взагалі. Оксана скептично примружила очі, відчинила двері і подивилася на нього. На його худих плечах гойдався величезний терморюкзак, роблячи його схожим на горобця з непосильним вантажем. Оксана ледве стримала посмішку, але її відволік чек.
На папері було написано: «Код помилки: 55. Невірний ПІН».
— Я ж сказала, ви помилилися, — повторила вона. — Вчора нікого не було вдома, і замовлень ми не робили.
— Пробачте, — почервонів кур’єр. — Оплату приймала дівчина… інша жінка.
— Тим більше, — усміхнулася Оксана. — Це точно не до мене.
Кур’єр простягнув другий чек, де був вказаний адрес і деталі замовлення. Оксана пробігла очима: японська кухня, прибори на двох, оплата карткою. Нічого незвичайного, крім одного — Віктор ненавидів суші. Внизу стояло ім’я замовника: Віктор.
Оксана відчула, як кров прилинула до скронь. У цій квартирі жив лише один чоловік — її чоловік. Але дівчина? Вона, у свої 43, вже не підходила під цей опис. Можливо, кур’єр з віжливості всіх так називає? Але щось не сходилося.
— Я сплачу, — несподівано сказала вона. — Де ваш термінал?
Хлопець здивовано подивився на неї. Він очікував сліз або криків — так поводилася його мати, дізнавшись про зраду батька. Але Оксана була спокійна, ніби зі сталі. Проводивши кур’єра, вона раптом засміялася. Сміх перейшов у істерику, і з очей покотилися сльози. Глибоко зітхнувши, вона витерла обличчя і взяла телефон.
— Вікторе, привіт, ти до котрої сьогодні на роботі? — запитала вона, намагаючись звучати легко.
— Привіт. До семи, якщо бос знову не влаштує свою улюблену планерку, — відповів він. — А що?
— Хочу разом повечеряти.
— У тебе плани відмінилися?
— Так, увечір вдома. Подумала, було б добре провести час удвох.
— Я за, але поки не знаю, коли звільнюся.
— Нічого, ближче до вечора вирішимо. Готувати лінь, я замОксана дивилася на Віктора, і раптом зрозуміла, що не хоче більше ні сліз, ні пояснень, лише тиші.
