Дарунок із присмаком болю
Вони вечеряли у кухні — Оксана та її чоловік Борис. Вечір був тихим, на плитці стояв вже остиглий чайник, а з вікна потягало ранньою осінню прохолодою. Та раптом задзвонив дзвінок. Борис глянув на екран — незнайомий номер.
— Цікаво, кому я знадобився опівночі? — буркнув він.
— Підійми, дізнаєшся, — усміхнулась Оксана, не приділяючи цьому значення.
Борис підвівся, вийшов у коридор. За кілька хвилин повернувся — блідий, з порожнім поглядом, наче побачив щось таке, що не вкладається у звичайний світ.
— Що з тобою, Борис? — схвильовано підвелась Оксана. — Ти ніби привид!
— Оксанко… У мене є дочка. І я мушу її забрати…
Колись у нього справді була сім’я. Марія, перша дружина, народила йому доньку — Соломію. Та вже за два роки після народження дитини шлюб розпадався. Марія постійно зривалась, докоряла йому за все: за те, що мало заробляє, що не приділяє їй уваги, що “нічого не робить”.
Він намагався. Заради донечки, заради сім’ї. Багато хто казав: можливо, у Марії — післяпологова депресія. Треба звернутися до лікаря. Та Борис знав — вона була такою ще до народження Соломії. Просто тепер стало гірше.
Вона ніколи не посміхалась. Навіть коли грала з донькою — це був не материнський обов’язок, а щось наче покарання. Усе всередині Бориса сковувало холодом, коли він це бачив.
Коли він у розпачі запропонував Марії звернутися до лікаря, вона вибухнула:
— Я що, божевільна, за твоїми мірками?!
Це стало останньою краплею. Він подав на розлучення. А Марія, ніби бажаючи помститися, забрала доньку в інше місто. Адреси не залишила. На аліменти не подала. Зникла.
Він намагався шукати. Та спогади про розмови з колишньою дружиною були такими важкими, що врешті він здався. Повірив, що для дочки буде краще з матір’ю. Навіть не підозрював, наскільки помилявся…
Марія не пробачила. Ні його, ні життя. Злоба, яку вона носила в собі, з часом отруїла все. І доньку теж.
Соломія росла в домі, де не було ні свя́т, ні тепла, ні радості. Про день народження вона вперше почула в садочку.
— Мам, у Ярика сьогодні свято! Йому подарували велосипед! А мені дадуть подарунок?
— Ні, — різко відрізала Марія. — Це я тебе народжувала. Мені святкувати. Більше не питай таких дурниць.
Миколая не відзначали. Сміятися було не можна. Цукерки — розкіш. Навіть казки дивитися не дозволялось. Життя було сірим, напруженим, і ніхто не знав, що маленька Соломія в таємничці мріє: коли виросте — купить собі цілий пакет льодяників.
Сусіди уникали Марію. Її не любили, боялися. Казали: «В ній щось не так». І, як виявилось, мали рацію.
Одного разу Марії стало погано. Вона не вірила лікарям, тому викликала швидку надто пізно. Її забрали, нічого не обіцяючи. Перед від’їздом вона передала сусідці ім’я батька Соломії, його прізвище та місто.
Дівчинка лишилась у тієї жінки. Тиха, замкнена, вона не зрозуміла, що мати вже не повернеться.
Опіка швидко знайшла Бориса. На той час він вже півроку був одружений із Оксаною. Коли він почув, що залишилась донька, яку можна забрати, — не вагався жодної хвилини.
— Піду. Я маю її повернути, — сказав він Оксані.
— Звісно. Я піду з тобою, якщо треба. Або залишусь, якщо так буде краще. Але ти мусиш бути з нею.
Соломія не пам’ятала батька. І боялась — раптом буде ще гірше, ніж із мамою? Та коли в двері увійшов Борис — не сам, а з величезним плюшевим ведмедиком і пакетом цукерок, її очі спалахнули.
Солодощі. Тепло. Добро. Її маленьке серце вирішило: погана людина не приніс би льодяників.
Поки вона гралася з новою іграшкою, сусідка розповідала про померлу Марію. Борис слухав, стискаючи кулаки. У грудях стояв камінь. Боже, чому я здався? Чому не боровся?
За кілька днів усі документи були готові. Соломія переїхала до батька. Наступного ранку за сніданком Борис заговорив:
— У тебе скоро день народження. Що б ти хотіла в подарунок?
Дівчинка зніяковіла.
— Я не знаю… У мене ніколи не було подарунків. Ми не святкували…
Він випустив ложку.
— Як так? Чому?
— Мама казала, що я не заслужила. Це не моя заслуга — що я народилася.
Борис підвівся зі столу, мовчки вийшов. Оксана пішла за ним. Він стояв на кухні, схопившись за стіл, обличчя сховав у долонях.
— Вона просила в мене… просто цукерок. Цукерок, Оксанко! Те, що в дітей завжди має бути. Боже, як я допустив таке?..
— Не кари себе. Головне — тепер вона вдома. З тобою. З нами, — прошепотіла Оксана, обіймаючи його. — Ми їй усе повернемІ вони зуміли — день за днем, своєю любов’ю і терпінням, вони повернули доньці дитинство, про яке вона навіть не сміла мріяти.
