Оля закохана була в серіали. Вірила, що справжнє життя може бути таким же яскравим, як на екрані: з несподіванками, пристрастями, драмами та щасливим кінцем. Але її реальність була зовсім іншою — сірою, одноманітною, нудною. Жила вона в невеликому селі під Черкасами, і навіть шлюб не приніс того щастя, про яке мріяла в юності.
Тарас, її чоловік, спочатку здавався добрим і надійним. Та через три роки раптом заявив:
— Я їду. Не можу більше тут. Душно. Я створений для великого міста, Олю.
— Що? У нас же все добре, — спробувала його зупинити вона.
— У тебе добре, у мене — ні, — відрізав він і, кинувши кілька сорочок у стару торбу, пішов, не озираючись.
Чутки по селу розлетілися миттєво. Сусідки перешептувались:
— Тарас покинув Олю, поїхав у Умань. Мабуть, там нова жінка з’явилась.
Оля мовчала. Не плакала, не скаржилась. Просто жила. У батьківському домі для неї місця не було — брат із дружиною та трьома дітьми заповнили кожен куток. Дітей у неї не було.
— Мабуть, Бог уберіг. Від такого, як Тарас, батько б не вийшов, — думала вона, дивлячись на сусідських малят.
Ввечері вона сідала перед телевізором і завмирала в очікуванні нової серії — там зраджують, кохають, страждають. Сюжети ніби випалювали серце. Після таких переглядів довго не могла заснути.
А вранці — все по колу: свиня, гуси, курчата, теля Сашко. Не в стайні — на задвірку, прив’язане. Одного разу сусідка голосно покликала:
— Олю, твоє теля тікає, вирвалося!
Вискочила за ворота — Сашко бігав між парканами, рогами підкидав сусідську огорожу.
— Сашку, ну будь ласка, стій, — благала, хлібом манила. А він у відповідь мотав головою та рвався. Різко дёрнув і розігнав зграйку каченят.
Допоміг, як завжди, Кость — тракторист, її колишній однокласник. Зловив теля, спритно обмотував мотузкою й прив’язав. Оля дивилась, як він це робить — руки сильні, під сорочкою вгадувалися м’язи. І раптом усередині щось кольнуло: як же хочеться, щоби саме ці руки її обійняли…
— Що я несу, з глузду з’їхала, — спалахнула вона. — Неначе кішка навесні.
Засоромилась. Адже Кость жив із Мартою, високою, кремезною жінкою, яка одного разу залишилась у нього після гуляння — скористалась моментом, коли він перебрав. Привела з собою й доньку від першого шлюбу. Відтоді так і жили, без паперів.
Оля з Тарасом розлучилась швидко — як тільки він зник. Потім були залицяльники, навіть пропозиції заміж, але серце мовчало. І ось тепер — цей Кость, колишній однокласник, який раптом дивиться інакше, ніби з теплом. Вона відчувала його погляд на собі, як полум’я. І боялась. Боялась, що Марта дізнається, рознесе по селу.
Але Кость тепер проходив повз, по межі, де раніше не ходив. Вона вставала раніше, нібито полоти грядки — а насправді, чекала його кроків. Їхні погляди зустрічалися, і в його очах було те, чого ніколи не було в Тараса — тепло, навіть ніжність.
А потім Тарас повернувся. Так, ніби й не відходив.
— Візьмеш назад? — спитав із тією ж усмішкою.
— Чому не прижився у місті?
Але серце мовчало. Не затріпотіло. Виявилось, кохання й не було. Або давно померло.
Він залишився у хаті — вигнати його вона не могла, але він і не поводився так, щоб поважати її. Вона вночі замикалася зсередини, приставляла комод, залазила через вікно. Кость бачив — розумів: Оля не прийняла Тараса.
Одного ранку під вікном з’явилися сходинки. Хтось піклувався, щоб їй було легше. Та ж не Тарас… Він як і раніше спав і зникав. Це Кость зробив їх уночі.
А потім… У село повернулася Марта. Але захворіла — різко, тяжко. Доньку забрала бабуся. Марту відвезли до лікарні, звідки вона не повернулась.
Оля бачила, як Кость вранці розчищав сніг не лише біля себе, а й біля її хати. Потай. Навесні одного разу повернулась з роботи — двері розчинені, на кухні сидить огрядна жінка, п’є чай із її чашки.
— Привіт, господине, — усміхнувся Тарас. — Ми з Галею тепер тут. Хата — моя. А ти збирай речі й іди.
Тієї ночі Оля знову присунула комод до дверей. Вранці почала виносити речі. Кость підійшов, мовчки взяв валізу, поніс до себе. Потім — знову й знову. Не питаючи, просто забирав. Тарас і Галя мовчали, переглядалися.
— Що, у вас кохання? — усміхнувся Тарас. — Ну, щасти.
Кость підійшов, взяв Олю за руку. Повів до себе. Вона раптом розплакалася — від щастя, несподіванки чи полегшення. Він пригорнув її, і весь світ закрутився перед очима.
ВониВони одружилися, і тепер Оля кожного ранку прокидалася з усмішкою, бо вже не мріяла про серіали — вона жила у своїй власній історії.





