Я тихо вийшла в коридор і випадково побачила, як мій чоловік Ігор кладе своїй матері в кишеню пальта купюру. У цей час свекруха сиділа за нашим кухонним столом, мило базікаючи з іншими гостями. Ця сцена застала мене зненацька, і я завмерла, не знаючи, що думати. Чому Ігор робить це потайки? І чому я відчуваю себе так, ніби мене обдурили у власному домі?
Ми з Ігорем одружені п’ять років. Наш шлюб не можна назвати ідеальним, але ми любимо одне одного і стараємося будувати спільне життя. Я працюю бухгалтером у невеликій фірмі, Ігор — водій у логістичній компанії. Грошей вистачає на життя, але ми не розкошуємо: платимо за квартиру, відкладаємо на ремонт авто, іноді дозволяємо собі скромний відпочинок. Свекруха, Ганна Михайлівна, мешкає у сусідньому районі. Вна часто приходить до нас у гості, приносить домашні пироги, розповідає новини. Я завжди намагалася бути з нею ввічливою, хоча іноді її зауваження про те, як я готую чи веду господарство, зачіпали.
Той вечір був звичайним. Ми запросили друзів на вечерю, і Ганна Михайлівна теж прийшла. Я метушилася на кухні, готуючи салати та гаряче, Ігор допомагав накривати на стіл. Свекруха, як завжди, була в центрі уваги: жартувала, згадувала молодість, частувала всіх своїм фірмовим варенням. Гости сміялися, атмосфера була теплою. Але мені потрібно було взяти ще одну тарілку з шафи в коридорі, і я вийшла з кухні. Саме тоді я побачила, як Ігор, озирнувшись, швидко засунув купюру в кишеню маминого пальта, що висіло на вішалці.
Я завмерла. Серце закалатало, в голові вихром закрутилися питання. Навіщо він це робить? Чому потайки? Ми ніколи не приховували одне від одного, що допомагаємо батькам. Я сама іноді даю гроші своїй мамі, і Ігор знає про це. Але він нічого не говорив про те, що допомагає Ганні Михайлівні, та ще й так, щоб я не бачила. Я повернулася на кухню, намагаючись робити вигляд, що все гаразд, але всередині все клекотіло. Свекруха продовжувала посміхатися, розповідаючи чергову історію, а я дивилася на неї і думала: чи знає вона, що син щойно підклав їй гроші?
Після вечері, коли гості розійшлися, а Ганна Михайлівна пішла додому, я не втрималася. «Ігорю, я бачила, як ти клав гроші в мамину кишеню. Чому ти не сказав мені?» — запитала я. Він спочатку розгубився, а потім нахмурився: «Оленко, що за допит? Я просто допоміг мамі, вона просила на ліки». Я здивувалася: «На ліки? Але ти ж міг сказати мені, ми б разом вирішили». Ігор відмахнувся: «Не хотів тебе навантажувати. Це мої гроші, я сам розберуся».
Його слова зачепили мене. Свої гроші? Хіба у нас не спільний бюджет? Ми завжди обговорювали великі витрати, ділилися планами. А тепер виходить, що він потайки допомагає мамі, наче я проти. Я згадала, як Ганна Михайлівна недавно хвалилася новою сумкою, а ще раніше — поїздкою до подруги в інше місто. Невже Ігор дає їй гроші не тільки на ліки? І чому вона приймає їх, не сказавши мені жодного слова, хоча сидить за нашим столом і їсть нашу їжу?
Я вирішила поговорити з Ігорем ще раз, коли він заспокоїться. Наступного дня за вечерею я почала здалеку: «Ігорю, я не проти, щоб ти допомагав мамі. Але давай обговорювати це? У нас спільний бюджет, і я хочу знати, куди йдуть гроші». Він зітхнув: «Оленко, мама соромиться просити. Їй важко на пенсію, а я не хочу, щоб вона почувала себеЯ вірю, що з часом ми знайдемо спільну мову, і ця історія залишиться лише уроком для нас обох.
