“Майже добре — але лише майже”
— Знову затримуєшся? — голос Тараса у телефоні звучав так, ніби йшов не з сусідньої квартири київської хрущовки, а з того берегу осінньої річки, де вже густо темніло, а туман лягав на воду.
— Так, до десяти, може, й пізніше. Перевірка документів, логістика знову все завалила, — відповіла Марічка, вмикаючи гучний зв’язок і одночасно помішуючи каву в чашці, доки дописувала листа постачальникам. Поряд — стопка недодивляних роздруківок.
— Ти вдома майже не буваєш, — сказав він після довгої паузи. Спокійно, без образи, просто констатація. Але в цьому спокої лунала втома. Не від неї, не від стосунків — від її вічної відсутності. Від вечорів у тиші, від ранкової порожнечі.
— Ти ж розумієш.
— Розумію, — знову павза. Але не глуха. Напружена, щільна, як перед бурею. У цій тиші лунало занадто багато: стримані почуття, питання без слів, тривожне очікування.
Марічка ненавиділа такі паузи. Вони давили, ніби хтось повільно й навмисно стискав їй груди. Тишина між ними завжди була повна — не звуків, а болю.
Додому вона повернулася опівночі. Світла не було, лише тонка смужка від нічника у коридорі — Тарас завжди його вмикав, «щоб не спіткнулась». У цьому тьмяному світлі на підлозі валявся один шкарпетка — явно не її. На кухні — записка: «Вечеря у духовці. Пішов спати». Почерк трохи незграбний, немов писав наспіх чи від хвилювання.
Вона мовчки поїла, їжа була теплою, турботливо прикрита фольгою. Але смаку не відчувала — ніби все тіло втомилось від відчуттів. Потім відкрила ноутбук, заглянула у звіт, проглянула — і миттю закрила. Ванна, умивання, уникання дзеркала — бо відображення втомило дивитися на саму себе. Лягла поруч. Він спав. Спиною до неї. Між ними — простір. Трохи більший, ніж раніше. Чи їй так здавалося?
Ранок почався з пробки, зламаного каблука й забутих документів. У маршрутці вона сіла поруч із жінкою років сорока, яка в трубку скаржилася подрузі:
— Прийшов під ранок, смердить тютюном, мовчить, як риба. А я, дурна, чекаю…
Марічка здригнулася. Ніби почула власну думку — тільки навпаки. Та — чекала, попри все. А вона — жила з Тарасом пліч-о-пліч, але ніби в різних реальностях.
В офісі ніхто не помітив, що вона прийшла раніше. Ніхто б і не помітив, якби не зданий звіт. Начальник кивнув, буркнув: «Нормально» — і знову втопився у моніторі. Усе — за вивіреною схемою: звіт, кивок, мовчанка. Навіть подяка звучала, як команда.
Марічка пішла на кухню, заварила чай. Дивилася, як пакетик тоне в окропі, залишаючи блідий слід. І їй здалося — це єдиний справжній рух за день. Все інше — механіка. Звіти, звіти, звіти. Усе точно, вчасно, правильно. Та ніби не в тому напрямку. Рух заради галочки. Заради того, щоб «функціонувати», а не «жити».
Вечером вони їли разом. Мовчки. Вилки дзвеніли об тарілки, холодильник гудів — рівно, як фон. Тарас дивився не на неї, а у стіл. Потім раптом спитав:
— Сьогодні ввечері вільна?
— Так, наче.
— Може, у кіно?
Вона кивнула. Не одразу. Всередині боровся бажання залишитися вдома і дивна туга, яка підштовхувала — вийти, дихати, відчути щось. Потім підійшла до нього, обняла ззаду. Він був теплий. Справжній. Ніби якір у її штормі.
— Вибач, — прошепотіла. — Я намагаюсь усе втримати: роботу, дім, нас… Щоб не розвалилося.
— Я знаю, — сказав він. — Тільки ж треба жити, а не просто тримати. Ми ж не меблі стережемо.
Вона нічого не відповіла. Тільки міцніше обняла, притулилася щокою до його спини. І в цій мовчанці стало трохи легше.
Вони пішли у кіно. На щось голосне й несерйозне — підлітки в залі реготали, хтось шуршав попкорном. А вони сиділи поруч. Трималися за руки. І в цьому простому жесті було більше, ніж у десятці визнань.
На вулиці було тепло. Весняний вітер гнав пил уздовж дороги, ліхтарі освітлювали мокрий асфальт. Десь сміявся дитина, хтось обіймався біля вітрини аптеки. Тарас щось розповідав про старого друга, про випадкову зустріч, про дрібниці. А Марічка слухала й раптом усвідомила: їй цього так бракувало. Простого. Звичайного. Справжнього.
Біля під’їзду вона зупинилася.
— Знаєш… У мене ж усе майже добре. Майже, — тихо сказала вона.
Він подивився уважно. Без здивування. Ніби чекав.
— То давай зробимо, щоб було справді. Не одразу. Але разом.
Вона кивнула. І вперше за довгий час усередині не стиснулося. А розтиснулося. І захотілося не просто дотягнути до ранку. А прокинутися — і жити.
