12 квітня. Незачинені вікна
Вперше за багато місяців Юстина почула власний голос. Він пролунав хрипло, нерішуче, наче пробивався крізь шар пилу, що встиг осісти на зв’язках і часі:
— Доброго ранку.
Це не було звернення. Це була спроба. Голос звучав так, ніби сумнівався, чи має право існувати. Він нагадував інше життя — те, в якому зранку лунав сміх, на кухні дзвенів чайник, а босі дитячі ніжки бігли до неї, щоб показати, як проростає квасоля на ваті у банці з-під варення.
Юстина розплющила очі в мертвій тиші. Стеля — бліда, сіра, як вигоріле небо, нависала над нею нерухомо, без ознак життя. У квартирі було тепло, але легкий протяг торкнувся краю занавіски — знову залишила вікно відкритим. Або ж не забула, а навмисне. Раптом саме звідти знову почується дитячий сміх. Або кроки. Або подих.
Вона лежала нерухомо, наче сподівалася, що якщо довго дивитися вгору, між тріщин на шпалерах проступить шлях. Маршрут, який покаже, як вийти з цієї нескінченної сірої кімнати, а головне — з самої себе.
На кухні все стояло на місцях. Чашка з застиглою кавою на підвіконні — немов чекала, коли почнеться вчора. Потемніле яблуко на столі, забуте, як забуті розмови. І фото на холодильнику: хлопчик років шести, у костюмі космонавта, сміється так щиро, наче ось-ось запитає: «Мамо, а я справді полечу?»
Вона не торкалася фотографії більше року. Рука підіймалася — і застигала в повітрі, боячись стерти спогади. Фото трималося на магніті з дитячої офтальмології — кумедно, якщо подумати. Тоді вони поїхали «просто на огляд», син скаржився, що літери розбігаються. А врешті… усе закінчилося не довідкою і не окулярами. Усе закінчилося інакше.
Біля дверей — маленькі кросівки з блакитними липучками. Запилені. Німі. Безмовні свідки минулого. Юстина щоразу проходила повз, відчуваючи, що якщо зачепить їх, світ розсиплеться. Здавалося б — просто дитяче взуття. Пластик, тканина. А насправді — цілий всесвіт, стиснутий у двадцять сантиметрів.
Колись вона любила ранок. Варила каву, вмикала музику. Тепер — окріп із зеленим чаєм, без цукру. Гіркота розливалася горлом, неначе нерозказані слова. За вікном повільно прокидався Київ: маршрутки, сигаретний дим, гавкіт собаки, голоси сусідів. Місто жило, не підозрюючи, що десь поряд хтось давно перестав існувати.
Юстина викладала літературу у Київському коледжі. Обожувала Чехова — за те, що між рядками можна було сховатись. Після… вона пішла. Спочатку — на лікарняний. Потім — у нікуди. Не змогла повернутись. А потім і не хотіла. Читання стало нестерпним: слова роздирали груди зсередини.
Навесні подруга силко притягла її до групи підтримки. Там пахло автоматною кавою, стіни були потерті від чужих історій. Пам’ятала жінку в червоній кофті, яка втратила чоловіка. Хлопця років двадцяти, що мовчав увесь вечір, стиснувши рюкзак. Ніхто не плакав навзрид. Але повітря дзвеніло від болю, як натягнута струна.
Юстина почувалася там зайвою. Її втрата здавалася надто особистою, надто невидимою. Без могили, без дати, без прощання. Ніби їй не можна було страждати вголос. Вона пішла. І більше не поверталася.
Іноли вона писала листи. Не відправляла. Просто зберігала. У ноутбуці була папка «Чернетки». Вона писала йому.
«Ти б зараз пішов у перший клас. Ти б, мабуть, не любив манну кашу. Ми б сварились по ранках. А може, ти був би тихим. Ти б знав, як пахнуть моє волосся. Я б заплітала тобі коси, якби ти був дівчинкою. Але ти — хлопчик. Мій космонавт. Мій «мам, дивись!». Моя надія».
Іноли вона не дописувала. Просто ставила крапку. Без продовження.
Сьогодні голос вирвався не з порожнечі, а з глибини. Він не просив, не кликав, не страждав. Він просто був. І цього раптом вистачило.
Вперше за довгий час Юстина захотіла вийти. Просто вийти. Без мети. Без причини. Просто ступити на землю, яка давно не відчувала її кроків.
Вона дістала пальто. Давно його не надягала. Взула чоботи. Зупинилась. Слухала, як старий паркет поскиглює під підошвами. Усередині — дивний тремтіння. Не страх. Не біль. Щось інше. Ніби щось поверталося.
Підійшла до холодильника. Взяла фотографію. Обережно зняла магнит. Провела пальцем по обличчю сина, по його широкій, такої живої посмішці.
— Підемо, мій космонавте. Мені знову треба вчитися жити, — прошепотіла вона.
Відчинила двері. Зробила крок. Потім ще один.
І вперше за цілий рік — зачинила вікно.
Не від болю. Не від страху. Просто — тому що зрозуміла: тепер можна. І, можливо… треба.
(Щоденниковий запис)
