Сьогодні був особливий день. Але чомусь відчувалось, ніби він пройшов повз мене.
Соломія їхала у тролейбусі №18, що пробирався крізь засніжений Чернігів. Вікно було запотілим, і вона втупилася у нього, міцно стискаючи у руках пакет із дешевого магазину “Швидко”. Всередині лежав маленький торт “Мрія”. Назва здавалася жорстокою іронією — за вікном лютувала зима, а в душі було пусто й холодно.
Тридцять три. Сьогодні. Жодного дзвінка. Жодного повідомлення. У месенджерах — лише реклама, повідомлення про помилку доставки та шаблонне “Вітаю” від колишньої одногрупниці, з якою не бачились років із десять. Смайлик, картинка — і все. Ніби цей день належав комусь іншому, не мені.
— Ви виходите? — звернулася до неї літня жінка. Соломія здригнулась, кивнула й вийшла на своїй зупинці.
Двір, де минуло її дитинство. Ті самі облуплені гойдалки, похилені лавки, старий дуб із дуплом, де колись ховалися від дощу. Все знайоме — і водночас чужорідне. Ніби минуле залишилось тут, а вона стала для нього сторонньою.
Мати жила на четвертому поверсі. Як завжди, не зачиняла двері на ключ. Просто чекала. Без зайвих слів.
— О, прийшла… Торт принесла, — промовила вона, ніби це було єдине, що варте уваги.
На кухні пахло печеною картоплею та свіжим хлібом. Старі настінні годинники глухо цокали, нагадуючи, що час тече, навіть якщо життя давно застигло. У променях вечірнього сонця кружляли пилинки.
— Ну, як справи? — запитала мати, відвернувшись до раковини.
— Нормально, — автоматично відповіла Соломія. Потім, після паузи, додала: — Ніби й нічого.
Їли мовчки. Мати, як завжди, наклала занадто багато — це була її мова турботи. Потім довго вибирала ніж, ніби від цього залежало, чи збудеться хоча б одне бажання.
— З днем народження, донечко, — прошепотіла вона, немов соромлячись.
— Дякую.
— Тримаєшся. І це головне.
— А хіба обов’язково триматися? — випустила Соломія, не підводячи очей.
Мати повернулась. Подивилася так, як можуть лише ті, хто вже бачив біль і втому. У її погляді не було докорів — лише тихе розуміння.
— Іноді — не обов’язково. Але ми все одно намагаємось.
Після вечері Соломія вийшла на балкон. У дворі діти ганяли м’яч, сміялися, кричали. У вікнах багатоповерхівок мерехтіли чужиІ в цьому галасі чужих історій вона раптом відчула, як щось тепліє всередині — ніби крига, що роками лежала на душі, почала тріщати, відпускаючи.
