– От і все, досить! – гримнув кулаком по столу Ігор, а порцелянові тарілки на кухні аж підстрибнули. – Щоб я більше її тут не бачив!
– Ти це серйозно? – Маріна глянула на чоловіка з-під лоба, голос тремтів від лютості. – А що, я теж тут живу і маю право запрошувати кого хочу?!
– Поки живеш, – гаркнув він.
– Отак от?
– Я все сказав, – кинув Ігор і, різко вставши, перекинув стілець. Вийшовши з кухні, він з силою грюкнув дверима.
Маріна залишилася одна. Серце билося у скронях. Слова чоловіка лунали в голові, наче ляпас. “Поки живеш”… Як він сміє?
Оля – її найкраща подруга з дитинства. Разом росли в Білій Церкві, ховалися від грози під одним парасолькою, ночували одна в одній, витягували з пригод, про які тепер смішно згадувати. А тепер Ігор вимагає, щоб Маріна викреслила її з життя?
Чому? Тільки тому, що Оля не заміжня? Тому що вона не сидить вдома з борщами та ганчірками, а ходить на побачення, сміється, живе? Ну й що, що приймає подарунки від залицяльників? Це її життя, її правила.
Маріна розповідала Ігорю про всі їхні дівочі пригоди. Він сам раніше сміявся! А тепер раптом – заборона? На якій підставі?
Вона увійшла у вітальню, вирішивши розставити всі крапки над “і”.
– Ігорю, ми з тобою не доторкалися. Поясни, чому ти так розлютився на Олю? Що вона тобі зробила?
– Мені?! – він усміхнувся. – Та ще й не вистачало! Просто годі її таскати до нас.
– Поясни.
– Ти справді не розумієш? – він схопився, ніби збирався вибігти на вулицю прямо у капцях. – Твоя Оля – пустодзвінка. Міняє хлопців, як рукавички. Сидить на чужих шиях. І ти це схвалюєш. Ти з нею дружиш. Отже – підтримуєш.
Маріна остовпіла:
– Ігорю, ти з глузду з’їхав?! Я тебе люблю, мені ніхто інший не потрібен!
– Ну звісно. Люблю-ніц не можу. А сама позираєш – і на Олю, і на свою Тетяну!
Маріна спалахнула:
– До чого тут Тетяна?!
– А до того, що й її в моїй хаті більше не буде!
Маріна завмерла. Все стало на свої місця. Тетяна, молодша сестра, колись потрапила в гучну історію. Кілька років зустрічалася з чоловіком, сподівалася на сім’ю. А він, як виявилося, був одружений і мав двох дітей. Коли правда розкрилася, у родині був скандал. Усі осуджували Тетяну. А потім – подарунок: той чоловік поїхав з родиною в інше місто і… залишив їй квартиру. Невелику, але у центрі.
Тоді всі раптом замовкли. Хтось навіть похвалив: «Хоча б гарно вчинив». Звісно, Маріна розповіла про все Ігорю й, мабуть, не втрималася від захвату.
– Ну, скажи хоча б щось! – гримнув Ігор, виводя дружину зі ступору.
– Скажу: Тетяна доросла, сама вирішує, з ким їй бути і які подарунки брати.
– Авжеж! Дістала квартиру – і задоволена. А ти хіба не заздриш? У тебе самі очі блищали, коли розповідала!
– Дурниці. А ти уяви, що в тебе є друг, який постійно крутить романи з дівчатами, тягає їх по ресторанах. А твій брат, батько двох дітей, раптом подарував одній з них квартиру. Тобі було б приємно?
– Мені все одно. Це їхнє життя, не моє, – тихо сказала Маріна.
– От і добре. Але в моїй хаті цим панянкам більше не місце. Ні твоїй Олі, ні Тетяні!
Маріна не відповіла. Вона пішла у ванну, відкрила воду й заплакала. Від безвиході, від того, що близька людина не просто не чує – а судить. Судить по шматочкам, по власним вигадкам. Він не бачить у ній жінку, яка щодня поруч, яка підтримує, готує, слухає, живе з ним. Він бачить лише відблиск чужих вчинків.
І що тепер? Розлучення? Чи мовчки змиритися й зрадити тих, хто був поруч все життя? Варіантів наче й нема. Але думка, що вона стане зрадницею самої себе, була найстрашнішою.
