Свекруха образилася на «подарунок»: стару мебель вважає образою
Я заміжня вже три роки. Дітей поки нема, хоча думки про материнство давно кружляли у повітрі. Увесь цей час ми з чоловіком жили в орендованій квартирі в центрі Чернігова — не тому що не могли собі дозволити інше житло, а тому що моя свекруха, Людмила Іванівна, не пустила нас у свою однушку, яка стояла пусткою багато років.
Вона виховувала Ігоря — мого чоловіка — сама. Квартиру їй колись дали від трикотажної фабрики, де вона пропрацювала двадцять років. Пізніше вона вийшла заміж вдруге.
— Мій вітчим був доброю людиною, він справді став для мене батьком, — розповідав чоловік. — Але з матір’ю в них постійно були сварки. Вона все скаржилася, що грошей мало, їй завжди всього було замало.
У вітчима була донька від першого шлюбу. Він хотів усиновити Ігоря, але Людмила Іванівна була категорично проти — боялася втратити державні пільги. Коли вона переїхала до нового чоловіка, свою квартиру просто замкнула на ключ. Там навіть ремонту не було, вона вирішила не здавати — мовляв, нема сенсу.
Після весілля ми просили її дозволити пожити в тій квартирі — скромно, але своє. Але свекруха навіть слухати не захотіла:
— Ми ось-ось розлучимося, — заявила вона, — він жадібний, лінивий, ні до чого не придатний. Я з ним тільки через вигоду. Розлучимося — а куди мені йти, якщо ви там вже поселитеся?
І справді, незабаром вона подала на розлучення. Але від чоловіка виїжджати не поспішала. А потім і зовсім прийшла біда — вітчим помер. Людмила Іванівна була впевнена, що тепер двокімнатна квартира стане її. Але виявилося, що спадщина записана на його доньку.
У цей же час померла моя бабуся, яка ще за життя переписала на мене свою затишну двокімнатну. Ми з чоловіком почали там ремонт, планували переїзд. Але все перекреслила істерика Людмили Іванівни.
— Я ж його на руках носила, а та, його донька, навіть у гості не заходила! Я йому і борщі варила, і ліки носила. А тепер вона, та Олена, буде у Києві жити в спадщині, а я — в сирій однушці! Ось вам і справедливість! — кричала вона в трубку.
Усі ці біди вона влаштувала собі сама: сама відмовилася від усиновлення, сама не хотіла жити з нами. Спорити було безглуздо. Довелося їй повертатися в ту саму пусту, занедбану однушку. Там ні меблів, ні нормальних умов. Самі голі стіни.
Чоловікові стало її шкода. Він вирішив трохи облаштувати житло, хоча б зробити косметичний ремонт. Я, у свою чергу, запропонувала перевезти туди бабусині меблі — ми все одно збиралися їх замінити на нові. Все було чисте, міцне — хоч і не нове.
Частину речей Людмила Іванівна встигла вивезти з квартири померлого чоловіка, але там була переважно вбудована техніка, яку й нема сенсу виносити. А спадкоємиця вітчима — не промах — нічого цінного віддавати не захотіла.
Коли ми привезли меблі, свекруха влаштувала сцену:
— Що це?! Ви вирішили мені сплавити старе з горища?! Чоловік помер, а ви до мене, як до сміття ставитесь! Собі все нове купили, а мені — старий ламач! Ганьба! — закричала вона прямо у під’їзді.
Хоча бабусиному дивану всього 4 роки, і вона майже на ньому не спала. А нові меблі нам купували мої батьки. Чому свекруха вирішила, що ми зобов’язані повністю обставити їй квартиру, — загадка. Більш того, вона вимагала, щоб ми все назад забрали. Почала докоряти: мовляв, гроші на ремонт є, а на матір нема.
Ми розвернулися і пішли. Меблі залишилися в коридорі. Я думала, чоловік на вихідних повернеться і все відвезе назад. Але ні. Свекруха викликала сусіда, сама все затягла в квартиру. Мабуть, зрозуміла, що виступати більше невигідно, особливо коли в кишені — пусто.
Так і живе. З образами, з чужою меблями, але з власною гордістю. Тільки ось гордість, як виявилося, обід не зварить і вночі не вкриє.
