Свекруха образилася на «милостиню»: стару мебель вважала приниженням.
Я вже три роки як одружена. Дітей поки нема, хоча думки про материнство давно кружляли у повітрі. Увесь цей час ми з чоловіком жили в орендованій квартирі в центрі Львова — не тому що не могли собі дозволити інше житло, а тому що моя свекруха, Надія Стоян, не пустила нас до своєї однокімнатної квартири, яка роками стояла пусткою.
Вона сама виховувала Віталія — мого чоловіка. Квартиру їй колись дали від трикотажної фабрики, де вона пропрацювала двадцять років. Пізніше вона вдруге вийшла заміж.
«Мій вітчим був доброю людиною, він справді замінив мені батька, — розповідав чоловік. — Але з матір’ю у них постійно виникали сварки. Вона все скаржилася, що грошей мало, їй усього завжди не вистачало».
У вітчима була донька від першого шлюбу. Він хотів усиновити Віталія, але Надія Стоян була рішуче проти — боялася втратити державні пільги. Коли вона переїхала до нового чоловіка, свою квартиру просто закрила на замок. Там навіть ремонту не було, вона вирішила не здавати — мовляв, немає сенсу.
Після весілля ми просили її дозволити пожити в тій квартирі — скромно, але своє. Але свекруха й слухати не захотіла:
«Ми ось-ось розлучимося, — заявила вона. — Він жадібний, лінивий, ні до чого не придатний. Я з ним лише через вигоду. Розлучимося — і куди мені йти, якщо ви вже туди заселитеся?»
І справді, незабаром вона подала на розлучення. Але від чоловіка переїжджати не поспішала. А потім і зовсім прийшла біда — вітчим помер. Надія Стоян була впевнена, що тепер двокімнатна квартира стане її. Але виявилося, що спадщина записана на його доньку.
Того ж часу померла і моя бабуся, яка ще за життя переписала на мене свою затишну двійку. Ми з чоловіком почали там ремонт, планували переїзд. Але все перекреслила істерика Надії Стоян.
«Я ж його на руках носила, поки та, його донька, навіть у гості не заходила! Я йому й борщі варила, і ліки носила. А тепер вона, та Дар’я, буде у Києві жити в спадщині, а я — у сирій однушці! Ось вам і справедливість!»
Усі ці біди вона влаштувала собі сама: сама відмовилася від усиновлення, сама не захотіла жити з нами. Спорити було безглуздо. Довелося їй повертатися в ту саму порожню, закинуту однушку. Там ні меблів, ні нормальних умов. Голі стіни.
Чоловікові стало її шкода. Він вирішив трохи облаштувати житло, хоча б зробити косметичний ремонт. Я, у свою чергу, запропонувала перевезти туди бабусині меблі — ми все одно планували їх замінити на нові. Все було чисте, міцне — хоч і не нове.
Частину речей Надія Стоян встигла вивезти з квартири покійного чоловіка, але там була переважно вбудована техніка, яку й виносити не мало сенсу. А спадкоємиця вітчима — не промах — нічого цінного віддавати не хотіла.
Коли ми привезли меблі, свекруха влаштувала сцену:
«Що це?! Ви вирішили мені старі речі з горища віддати?! Чоловік помер, а ви до мене, як до сміття ставитеся! Собі все нове купили, а мені — старе! Ганьба!»
Хоча бабусиному дивану лише 4 роки, і вона майже на ньому не спала. А нові меблі нам купували мої батьки. Чому свекруха вирішила, що ми повинні повністю обставити їй квартиру — загадка. Більше того, вона вимагала, щоб ми все забрали назад. Почала докоряти: мовляв, гроші на ремонт є, а на матір — немає.
Ми розвернулися і пішли. Меблі залишилися в коридорі. Я думала, чоловік повернеться на вихідних і все забере. Але ні. Свекруха викликала сусіда, сама все затягла в квартиру. Мабуть, зрозуміла, що вибагливість не до добра, особливо коли в кишені — порожньо.
Отак і живе. З образами, з чужими меблями, але з власною гордістю. Тільки ось гордість, як виявилося, обіду не зварить і вночі не вкриє.
