У темній квартирі на околиці приморського містечка Вітрове, де солоний вітер з моря проникав крізь щілини старих вікон, Марійка стояла біля порожньої холодильниці, стискаючи скроні. Їжа зникала з моторошною швидкістю, ніби розчинялася в повітрі. Ще вчора вона готувала вечерю, а сьогодні — ані крихти. Її чоловік, Тарас, знову все з’їв, як вона гадала, і ця думка гризла її розум, наче холодний морський прибій.
Розмови з Тарасом були як бій із тінню — кожна закінчувалася криком і взаємними звинуваченнями. Його безробіття, яке тривало вже третій місяць, перетворювало їхнє життя на кошмар. Марійка працювала до втоми, щоб купити продукти, які зникали, ніби під час чарування. Вона звикла пити гірку каву без цукру і жувати сухий хліб, адже після зміни сил на приготування їжі не лишалося. Тарас же, здавалося, жив у своєму світі, де їжа з’являлася сама собою, а його дружина мала мовчки зносити всі тяготи.
— Завтра їду до дядька на хутір, допоможу з ремонтом, — кинув Тарас із спальні, не відриваючись від телевізора.
Марійці було байдуже. Втома й гарячка, що сковали тіло, прикували її до ліжка. Вранці температура підскочила, і вона вирішила залишитися вдома. Випивши ліки, жінка провалилася у важкий сон, сподіваючись на спокій.
Та спокій порушив дивний шум із кухні. Хтось брязкав посудом, стукав дверцятами холодильника, а потім заспівав — нахабно, безтурботно. Марійка, хитаючись, попрямувала на звук. На кухні, ніби господиня, стояла сестра Тараса, Галя — жінка, з якою Марійка намагалася не стикатися. Галя завжди вважала, що її брат має утримувати не лише свою сім’ю, а й її з дітьми. Тарас часто віддавав їй гроші, вириваючи їх із мізерного сімейного бюджету, і Марійка стискала зуби, терплячи це. А тепер Галя нишпорила в їхньому холодильнику, складаючи продукти у пластикові контейнери.
— Привіт, — витиснула Марійка, намагаючись стримати гнів.
— Ой! А ти чого вдома? — Галя здригнулася, ледь не випустивши банку з огірками.
— Хворію. А ти, схоже, тут як у себе вдома?
— Тарас сам дав мені ключі, — відрізала Галя, навіть не зніяковівши.
— Значить, не в нього вовчий апетит, а в тебе руки занадто швидкі, — голос Марійки тремтів від лютості.
— Він мій брат! Я маю право взяти їжу для своїх дітей! — Галя випросталася, наче захищаючись.
— Твій брат не працює, а я, виходить, мусять годувати дві сім’ї? Навіть не знаючи про це? — Марійка відчувала, як у горлі стає тісно.
— Ти що, шкодуєш якогось шматка сиру? Я сама, мені важко! — Галя підвищила голос.
— Поверни ключі. Зараз же. Або я викликаю поліцію. Ця квартира моя, і твій брат тут ніхто, — Марійка зробила крок уперед, її очі палали.
— Через дрібниці поліцію викликати? Яка ж ти дріб’язкова! — Галя шпурнула ключі на стіл. — Я все Тарасові розповім, він ще пошкодує, що зв’язався з такою, як ти!
— Це він пошкодує, що прикривав твої набіги, — кинула Марійка, і сльози полилися з очей.
Вона впала на стілець, приголомшена. Весь цей час її обдурювали, робили з неї дурну. Ніхто б не повірив, що зовиця так нахабно обчищає їхню холодильницю, залишаючи лише крихти, а Тарас мовчки покривав сестру, звалюючи все на свій «апетит». Але найгірше було усвідомлення, що він знав і мовчав, зраджуючи її довіру.
Марійка згадала свекруху — жінку, яка без сорому брала все, що їй сподобається, не питаючи. Яблуко від яблуні недалеко падає, і Тарас із Галею успадкували ту саму нахабність. Серце стискалося від болю, але рішення прийшло саме собою. Тремтливими руками вона набрала номер чоловіка.
— Подаю на розлучення, — сказала вона, не даючи йому вставити слова.
— Почекай, я приїду, поговоримо, — залепетів Тарас.
— Розмови скінчилися. Мені все ясно.
— Ти ще пошкодуєш, прибіжиш до мене! — вигукнув він.
Та Марйка вже не слухала. Тарас став для неї чужим — тінню, що розчинилася у холодному вітрі Вітрового. Вона жалкувала лише про роки, витрачені на людину, яка не цінувала ні її, ні їхню сім’ю. Розлучення було не кінцем, а звільненням — кроком до нового життя, де ніхто не насмілиться красти її спокій.
