«Це вже занадто!» — Марина відмовилась приймати гостей, які перетворили її квартиру на безкоштовний пансіон
Бувають такі історії в житті, що здається — начебто читаєш сценарій до комедійного серіалу. Тільки ось смішно, мабуть, лише оточуючим. А самому герою — ані весело, ані легко. Саме таку історію мені нещодавно розповіла сусідка зі сходового майданчика — Марина, тендітна, спокійна жінка років тридцяти п’яти. З виду — зразок інтелігентності, але, як виявилося, і у таких людей терпіння не безмежне.
Колись вона жила в Харкові, працювала в районній бібліотеці й оберталася в колі спільних знайомих — компанія була різношерста, але добродушна. Один із таких знайомих — Сашко, жартівник і любитель підліститися, з яким іноді бачилися на посиденьках за чаєм. Друзями вони не були, просто знайомі зі спільного кола. Потім Марина переїхала до Києва, знайшла роботу, облаштувала затишну хатку на Троєщині й майже забула про старих «друзів» з минулого.
Але одного разу… Сашко знову з’явився в її житті.
Минуло кілька років, він встиг одружитися, розлучитися, потім знову одружитися. Вони випадково зустрілися на відпочинку в Одесі. Сашко, як виявилося, був там не з новою дружиною, а… сам. Марина тоді особливо не вникала, чому й навіщо — їй це було байдуже. Чоловік усе намагався розговорити її, мовляв, як життя, де мешкаєш, які плани. Марина ввічливо підтримувала бесіду, але — без особливого запалу.
Не минуло й тижня, як він зателефонував:
— Слухай, ми з Олею (так звали його першу дружину) у Києві. Приїхали на пару днів, можна в тебе зупинитися?
Марина остовпіла. Ввічливо відмовити не встигла — через три години вони вже стояли з валізами біля її дверей. «Ну гаразд, — подумала вона. — День-два, переживу». Але день-два перетворилися на п’ять… а потім і взагалі на невизначений термін.
Сашко й Оля почували себе як вдома. Ходили по квартирі в спідній білизні, вимагали вечерю, влаштовували міні-дискотеки по вечорах, пили вино з її келихів, не прибирали за собою й навіть умовили привести в гості якихось друзів — «на пару годинок, побалакати».
— А можна ще на денічок залишимося? Нам тут так затишно! — щебетала Оля, намазуючи собі бутерброди з її холодильника.
Марина терпіла, стискала зуби й лише на п’ятий день виставила їх за двері. Сказала, що захворіла, і посилалася на термінові справи. Після їхнього відходу вимила квартиру до блиску й вирішила: більше — ніколи.
Минув місяць. Марина ледь-ледь прийшла до тями, як знову задзвонив телефон від Сашка.
— Привіт! Ми з новою дружиною, Світланою, будемо у столиці на тиждень. Як справи? Сподіваємося, ти нас приймеш?
У Маринки в цю мить всередині все закипіло. Вона навіть на стільці випросталася.
«Це вже не просто нахабство. Це — вторгнення», — подумала вона.
Марина спокійно, але рішуче відповіла:
— Хлопці, я вас поважаю, але моя квартира — це не готель. І в мене немає ні моральних, ні фізичних сил знову в це втягуватися. Якщо ви у Києві — є готелі, хостели, квартири в оренду. Сподіваюся на розуміння.
Сашко завагався, потім поклав слухавку. Ні дякую, ні вибачень — тиша.
Пізніше Марина поділилася зі мною:
— Мабуть, я раніше не вміла казати «ні». Думала, що бути хорошою — це мовчки терпіти. А тепер розумію: поважати потрібно насамперед себе. І якщо я не хочу приймати гостей — це не робить мене поганою. Це робить мене дорослою.
Як ви вважаєте, Марина правильно вчинила? Чи все ж таки треба було проявити співчуття і впустити «друзів» ще раз? Де межа між гостинністю і відвертою нахабністю?
