Недавно ми з дружиною отримали запрошення від мого старого друга Тараса: він із дружиною переїхав у нову орендовану квартиру у Харкові та вирішив відзначити новосілля. Наче подія радісна, ми з радістю погодились — з подарунком, у гарному настрої.
Хоча, я давно морочив собі голову — чому в них досі немає своєї оселі? Разом вони живуть уже вісім років, дітей немає, обоє працюють: він — водій Bolt, вона — робить манікюр у салоні. Невже за увесь цей час не могли б хоча б іпотеку оформити? Та ладно, у кожного свої пріоритети.
До під’їзду ми підійшли з пляшкою шампанського та гарною коробкою — всередині був наш подарунок: набір добротних келихів. Назустріч вийшла його дружина — Оксана. На ній була вечірня сукня та підбори, які впиралися у м’який лінолеум, залишаючи глибокі сліди. Виглядало це кумедно: наряд під ресторан, а на фоні — облуплені стіни та похмурий коридор.
Завітали до квартири. Перше, що впало в око — загальний занепад. На тумбочках шар пилу, у передпокої на підлозі — пісок, ніби їх пес тільки-но повернувся з прогулянки. Та я намагався не зациклюватися: все-таки ми ж із візитом прийшли, а не з санітарною перевіркою.
Я прямував на кухню, щоб поставити подарунок на стіл. І тут мене нібито вдарило по обличчю. Я застиг у дверях — настільки був приголомшений побаченим.
Кухонний стіл виглядав так, ніби на ньому хтось намагався пережити кінець світу. Гори сміття, перемішані з залишками їжі: жирні серветки, курячі кісточки, баночки з приправами, напівзігниле яблуко, поламане печиво. По центру — сметанник, а всередині щось підозріло зелене. Мабуть, просто забули викинути.
Зверху на цьому всьому — кілька брудних чашок, у одній засохлий чайний пакетик. Здавалося, сюди не заглядали як мінімум три дні. І це був не просто безлад — це була справжня антисанітарія.
Моя дружина, побачивши це, зітхнула і тихо промовила:
— Може, допоможемо прибрати?
Оксана кивнула:
— Так, звичайно, дякую, просто ми не встигли…
Дружина взялася за справу, і незабаром стіл принаймні трохи прояснився. Але осад залишився. Мені стало ніяково — і за них, і за нас. Я не міг зрозуміти, як дорослі люди, у яких немає малих дітей, які працюють і цілком собою володіють, довели житло до такого стану.
Так, у всіх бувають аврали, бувають дні, коли немає сил ні на що. Але тут явно було запущення, яке накопичувалося тижнями.
Ми сіли за стіл. З їжі — копчений сир, залишки нарізки, чіпси. Все, що можна було купити в магазині по дорозі додому. Апетит пропав, хоча я прийшов голодним. Трохи випили й незабаром пішли — зпосилалися на справи.
По дорозі додому ми з дружиною мовчали. Лише за кілька хвилин вона сказала:
— Я б у такому бруді й дня не витримала…
Не мені вказувати, як людям жити. Не мені судити. Але одне я зрозумів точно: навіть найкрасивіший подарунок втрачає сенс, якщо опиняється серед хаосу та байдужості.
А ви б залишилися на такому святу?
