Убогість душі: Історія Марійки з Чернігова
Марійка росла, як бур’ян біля дороги — нікому непотрібна, самотня. Ніхто її не виховував, не пестив, не жалував. Одяг — з чужих плечей, а часом і зовсім лахміття, через яке визирали худі коліна. Черевики вечно були діряві та не по нозі. Волосся мати стригла «під глечик», щоб не клопотатися з зачіскою, але вони стирчали на всі боки, ніби бунтували проти байдужості.
У дитсадок Марійка не ходила — батькам було не до неї. Їх турбувало лише те, де дістати горілку. Тато — жорстокий п’яничка, мати — Галя, завжди в диму й похміллі. Дівчинка ховалася в під’їздах, коли батьки починали буянити. Втекти — означало уникнути ударів. Але якщо не встигала — потім замазувала синці. Сусіди зітхали, хитали головою: Галя, мовляв, завжди була легковажною, а коли зійшлася з кримінальником — і зовсім пропала. Марійку жалували. Годували, приносили одяг. Але кращі речі мати одразу пропивала. Так і лишилася дівчинка в обірках.
Коли прийшов час іти до школи, Марійка, попри все, вчепилася в навчання, як у рятувальне коло. Читання стало її світом, віддушиною, де ніхто не бив, не кричав, не принижував. Вона читала запоєм, сиділа в бібліотеці, відповідала на уроках і тягнула руку, сподіваючись, що хтось почує її голос — тихий, але впевнений.
Але діти — жорстокі. Особливо до тих, хто відрізняється. Бідно вдягнена, дивна дівчинка з кумедною зачіскою швидко отримала прізвисько — «Убога». Далі — хибері. Батьки однокласників забороняли з нею дружити: мовляв, «донька алкоголічки — небезпечно». Вчителі, хоч і бачили в Марійці здібну ученицю, мовчали. Адже простіше заплющити очі, ніж захищати дівчинку без роду й зв’язків. Так і росла Марійка — сама проти цілого світу.
Порятунком для неї став старий дуб у парку біля ставу. Під його короною дівчинка влаштувала собі схованку. Сюди вона приносила книжки, читала, мріяла. Інколи навіть ночувала, якщо вдома ставало зовсім погано. Тут її слухали лише безпритульні пси й кішки — єдині, хто не зраджував.
Тато помер, коли Марійці виповнилося чотирнадцять. Замерз у сугробі після чергової гулянки. На похороні — лише Галя з донькою. Дівчинка не відчувала горя. Лише сором і полегшення. Мати після цього остаточно з’їхала з глузду. Напади люті змінювалися непомням. Працювати вона давно не могла. Марійка, щоб не померти з голоду, почала прибирати під’їзди. За кілька гривень купувала б/в книжки з медицини — мріяла стати лікарем. Хотіла витягти матір з того дна, куди та поринала.
Але в школі знущання не припинялися. Одного разу, коли вона спізнилася на урок і впустила книжку з психіатрії, навколо неї вже кружляла Регіна — класна красуня й головна гадюка. Вона підняла книгу, прочитала назву й голосно сказала:
— О, психіатрія! То ти не просто убога, ти — псих, як твоя мати!
Марійка не витримала. Зі сльозами вибігла з класу, пролетіла подвір’ям до свого дуба. Там, падаючи на сніг, дала волю плачу. «Чому вони такі жорстокі? Що я їм зробила?» — шепотіла вона, пригортаючись до стовбура.
І в цю мить помітила собаку на ставу. Він ішов тонким льодом і раптом провалився. Дівчинка закричала й кинулася рятувати звіра. Розлігшись на льоду, поповзла. Дісталася, схопила пса — і в ту ж мить сама пішла під воду. Холод вдарив у груди, дихання перехопило. Марійка боролася — за собаку, за себе, за всіх, кого колись любила.
Коли сили вже закінчилися, а лід здавався надгробком — її витягли. Це був Олег. Новий учень, нещодавно переведений із Чернігова. Гарний, розумний, стриманий. Дівчата за ним іржали. А він — простягнув руку Марійці.
— Ходімо. Ти замерзнеш. Моя мати лікар, вона допоможе.
Він забрав і собаку. Обих прихистив. А наступного дня увійшов до класу разом із Марійкою. Регіна кинулася до нього:
— Ти що, серйозно?! Вона ж убога!
— Убогою буває лише душа, — спокійно відповів він. — Її не сховаєш за одягом і косметикою. Чим більше ховаєш, тим сильніше видно.
Регіна зблідла й утекла. У класі запанУ класі запанувала тиша, а Марійка вперше відчула, що її серце б’ється не від страху, а від надії.
