— Іване, вставай, ранок давно, пора на роботу! — тормошила чоловіка Марія, тримаючи в одній руці підгорілу сковороду, а в іншій — звичну надію, що він просто жартує.
— Не встану. Залиш мене, Марусю. Годі. Більше на завод я не пойду, — не розплющуючи очей, буркнув Іван і повернувся до стіни.
Дружина спочатку засміялась — ну, подумаєш, відпустка скінчилась, ще не відійшов.
— Та годі тобі, дурниці! Весілля Оленки відгуляли, відпочили, тепер — знову до справи. Роботи — як грязі!
— Кажу тобі серйозно. Усе. Звільнився. Більше не працюю. Заяву ще до відпустки написав. Вчора був мій останній день.
— Ти що, Іване?! З глузду з’їхав?! Де ти таку роботу ще знайдеш? До пенсії два роки! Потерпи! — Марія зблідла і ледь не випустила сковороду з рук.
— Не витримаю більше. Сил нема. Усе — скінчив. Ми п’ятьох дітей виростили. Два сини, три дочки. Всіх навчили, всіх прилаштували. На ноги поставили. А я? Тепер хочу просто відпочити. Усе, моє діло зроблено.
— Та в тебе розуму нема, якщо ти вирішив на шию дітям сісти, — з болем видихнула дружина. — Хто тебе годуватиме? Моя пенсія — сльози. А ти, виходить, вирішив, що тебе утримуватимуть?
— Авжеж. Вони ж не чужі мені. П’ятеро! Невже один батько голодним залишиться?
— Та ти з глузду з’їхав, старий дурню! — запалилася Марія. — У дітей і своїх клопотів вистачає. Ось, квартири в іпотеці, онуки до школи ходять. А ти… дармоїд! — схопила його за рукав і штовхнула.
Він різко відмахнувся — і вона вдарилася об шафу.
— Не чіпай. Я вирішив. Усе.
Сльози навернулися на очі Марії. Вона знала: якщо чоловік сказав — назад шляху нема. Схопила хустку і побігла до сусідки — тітки Галі, мудрої бабусі, до якої за порадами навіть дільничні ходили.
— Ох, тітко Галю, лихо моє! Іван з глузду з’їхав! Звільнився, каже, не може працювати. Що робити? Як його до розуму привести?
— Та чого ти галасуєш. Він і справді втомився. П’ять душ виростив — це тобі не горіхи лускати. Видно, надсадився. Дай йому відпочити. Поживи з добротою.
— Ото! Я йому зараз доброту покажу. Ось діти приїдуть, і влаштуємо йому «відпочинок»! — зі злим блиском у очах промовила Марія.
За тиждень вся родина зібралась. Марія всіх подзвонила, накрила стіл так, щоб ніхто не пішов голодним. Сміялися, обіймалися, онуки бігали по подвір’ю. Але за обідом, як тільки стіл прибрали, настала напружена мовчанка.
— Тату, — першим заговорив старший, Андрій, — це правда, що ти звільнився?
— Правда, сину. Вирішив — годі. Сил більше нема.
— Ну ти що, тату? — втрутився Олег, середній. — Два роки лишилось. Потерпи. Ну, це ж просто… безглуздо!
— Я все вирішив. Стаж у мене більше сорока років. До пенсії дотягну. А ви — п’ятеро. Прокормите старого, я певен.
Дружина за його спиною тріумфувала, а діти заворушилися. Андрій прокашлявся:
— Ну… у нас зараз кредит, ми машину беремо. Важко буде.
— А в нас Оленка до музичної школи ходить, репетитори. Гроші влітають, сам знаєш, — додала дружина Олега. Він мовчав.
— А я… ремонт почав. До зими треба встигнути, потім квартиру продаватимемо. Більше не потягну, — зітхнув Микола, молодший.
Дочки заговорили одночасно. В одній меблі в розстрочку, в іншої чоловік на заробітках, грошей не бачать місяцями. Марія підвелася, як генерал перед атакою:
— Ну ось, Іване, бачиш? У всіх справи, клопоти. А ти — ще й тягар. Не соромно тобі? Ти від дітей тягнеш, а не помагаєш. Завтра зранку — іди шукай роботу. Додому без довідки про прийом — не пущу. Зрозумів?
Іван підвівся. Мовчки. Дивився на своїх дітей. На дружину.
— Я вас п’ятьох виростив. А ви одного батька прогодувати не хочете… — промовив глухо і пішов до спальні.
Зранку він пішов влаштовуватися. Прийняли. Зарплата вдвічі менша, але все ж робота. Марія залишилася задоволена — «вилікувала». А через два дні він не повернувся.
Пізно ввечері у двері постукали. З лікарні повідомили: Іван помер. Обширний інфаркт. На роботі стало зле, не вдалося довезти. Помер у швидкій допомозі.
Тепер Марія живе сама. Пенсія — копійки. Діти відвідують рідко. Здебільшого дочки. Сини дзвонять по святах.
А в її пам’яті знову і знову звучать останні слова чоловіка:
«Я вас п’ятьох виростив… а ви одного батька прогодувати не хочете…».
