Переможені свободою: історія одного флакончика
З Олегом ми знайомі багато років, але справжня дружба зав’язалася лише пару років тому. Обоє ми тоді пережили важкі розлучення — кожен свою другу. Не спивалися, ні, навпаки: спорт, велосипеди, ранкові пробіжки. Чоловіків об’єднує не горілка — їх зближує свобода. І страх знову її втратити.
Олег вийшов із шлюбу покаліченим, ніби його не суд розводив, а по ньому проїхався асфальтоукладач. Його колишня влаштувала справжню війну за майно, емоції та кожну ложку з сервізу. У мене пройшло м’якше, але теж без оплесків. Звільнилися ми майже одночасно, наче з плечем зкинули мішки з цементом.
Добре пам’ятаю той вечір, коли ми з Олегом їхали алеями Маріїнського парку на велосипедах, і він раптом відпустив кермо, розвів руки й закричав на весь район:
— Сво-бо-да-а-а-а!
Дворові пси гавкали, бабусі хрестилися, а ми реготали, як двоє втікачів з психлікарні. Але це було щастя. Чисте, голосне, щире.
Рік ми жили, як на волі: без зобов’язань, без нарікань, без побуту. Схудли, помолодшалися, прокидалися зі світанком. Родинне життя, як виявилося, не лише додає років душі — воно додає кілограмів тілу. А свобода лікує.
Одного вечора я заїхав до Олега — він купив новий велосипед, хотів показати. Ми возились у передпокої, ланцюг був у мастилі, і я пішов умитися у ванну. І там — вона. Маленька рожева баночка на полиці. Косметика. Жіноча.
— Оле-еж! — гукнув я підозріло. — Що це у тебе за ворожнеча?!
— А! Це Маринкине, — відповів він, наче так і треба.
— Якої ще Маринки?
— Ну, я тобі не розповідав? Коротше, познайомився тут із дівчиною… Марина, юристка, багато працює. Іноді залишається на ніч. Ну, баночку і залишила. Щоб не возити туди-сюди.
Я стиснув губи:
— Почалося…
— Що почалося?
— Вторгнення. Це перший симптом. Як у «Чужих»: спочатку крапля, потім слиз, а далі — страшна істота, що роздирає тобі груди.
Олег сміявся. Я — ні. Бо знав: жінки не штурмують, вони обволікають. Їм не треба кричати й ламати — вони поволі проникають у життя чоловіка, як дим під двері. Спочатку баночка. Потім щітка. Потім тапочки. Потім вона.
За тиждень він запросив мене в гості, познайомитись. Марина — гарна, спокійна, у витончених сережках і дорогому кашеміровому светрі. Пригостила нас пастою та піцою з ананасами. Коли я мив руки, побачив у ванній вже дві щітки — і ще один флакончик. Я лише хмикнув: «Вірус розповсюджується».
А потім настав вечір, коли Олег не поїхав зі мною кататися.
— Сьогодні не вийде, — сказав.
Я приїхав сам, злий, рішенний, хотів витягти його з цієї пастки.
Він відчинив мені у халаті. Халаті! У чоловіка, який ще місяць тому носив шорти та кросівки на босу ногу!
— Леш, ну ти б хоча б подзвонив…
Із спальні почулося:
— Олеж, хто там?
— Це… Лесь. Насос попросив…
Я пішов умитися. І зрозумів: ванна вже не його. Крем для гоління і паста стиснулися в кутку. А навколо — рожевий світ у баночках. І сережки на полиці. Перемога була тотальною.
Потім я приїжджав допомогти з меблями. Збирання, шурупи, полиці, шафа. Марина ходила з командирським голосом:
— Це — на балкон. Це — на викид. І ось це — теж заберіть.
Олег намагався сперечатися. Даремно. І в якийсь момент вона обернулася до мене й сказала:
— А тобі велосипед не потрібен? У нас він лише місце займає.
Отак. Свобода здається не криком. Вона вмирає тихо — під шелест сукні та запах лосьйону. Жінка приходить — і відвойовує кожен сантиметр: поличку, гак, підвіконня, шафу. Потім — душу.
Минув рік. З Олегом ми лиш рідко переписувалися. Велосипед покрився пилом. Він усе рідше відповідав. Я ганяв один. Сумно. Але вільно.
А потім і до мене прийшла Вона. І через місяць — сором’язливе запитання:
— А можна я залишу в тебе крем?
І я не сказав «ні». Я посміхнувся. Як дурень. Бо вже закохався.
Тепер усе. Баночка вже стоїть. Форма ворожого вторгнення ідентична.
Я загублений. Усе.
Прощавай, свобода.
