Віра Григорівна вже давно пенсіонерка. Чоловіка не стало понад десять років тому. От вона все з сином Валерієм і живе удвох. Син у неї хлопець непоганий, роботящий – в хаті прибрати – прибере до блиску, їсти зварити – то так приготує, що не кожна жінка так зможе. А яку консервацію зробить! А пирогів напече! Та й характер у нього лагідний, неконфліктний. От тільки одна біда – не амбітний. Як влаштувався у двадцять два роки водієм рейсового автобуса, то й досі працює. Й нічого змінювати не збирається.
– Ти, сину, хоч би щось інше шукав, – каже Віра Григорівна, – заробив би собі на квартиру-машину. А тут тільки й на хліб наїздиш!
– А хіба мені багато треба? – Дивується син – На хліб нам з тобою вистачає – то й прекрасно, а жити в мене є де. Нехай, щоправда, немає машини, але мені й автобуса вистачає.
Що пенсіонерці робити? Не силоміць же сина змушувати розвиватись?
Все було ще нічого до того моменту, поки Валерій не вирішив одружуватись. Це дуже дивно, адже хлопець він сором’язливий та неговіркий. Але щебетусі Раді вдалось його розговорити й навіть вмовити запропонувати їй одруження.
Тут Віра Григорівна й дізналась, що скоро в її родині буде ще одна людина – чорнява та балакуча Рада. Жінці навіть здалось, що є в ній щось від циганської крові. Це таке – аби людина була хороша. От тільки Вірі Григорівні не сподобалось, що молодята вирішили жити з нею.
«У моїх батьків великий будинок, – розповідала майбутній свекрусі Рада, – у мене там аж дві кімнати. Але в нашій родині заведено, щоб дружина жила вдома в чоловіка.»
Спочатку, все було непогано, але згодом молода господиня почала вибудовувати свої порядки вдома у Віри Григорівни. Найперше, вона переклала весь посуд на кухні з одної шафи в іншу.
– Радочко, – запитала якось пенсіонерка в невістки, – а навіщо ти так зробила?
– Мені так зручніше! – Відповіла Рада.
– Але в мене все життя все лежало на своїх місцях, новий порядок вносить плутанину.
– Не треба зациклюватись на старому. – Рада махнула волоссям й вийшла з кухні.
Потім невістці спало на думку викинути всі килими з квартири.
– Вони можуть спровокувати алергію, – пояснила свій вчинок молода господиня.
– Але в нас ні в кого немає алергії. А з килимами зимою ногам тепліше.
– То, може, краще купіть собі капці, а не зберігайте ці джерела пилу! – Знову зухвало відповіла Рада, вчинивши по-своєму.
Бідна пенсіонерка вже не відчувала себе господинею у власному домі.
– Чого ти з ними панькаєшся? – Питає у віри Григорівни сусідка Галина Петрівна. – Скажи нехай котяться на всі чотири сторони – чи до невістки, чи на орендовану квартиру.
– Я не можу так із сином, – відповідає Віра Григорівна, – він в мене один.
– Один чи не один – яка різниця?! Вже дорослий чоловік, нехай сам влаштовує своє життя, а не ховається за мамину спідницю. А невістка твоя? Теж хороша! Прийшла на все готове й свекруху за ніщо вважає! Не знаю, як ти, – каже Вірі Григорівні сусідка, – а я б давно цю парочку на місце поставила!
Віра Григорівна тільки й хитає головою. З одного боку, вона розуміє, що так треба зробити, але з іншого – ніколи не зможе виставити сина з дому, адже шкодує… Отак й змушена терпіти. А невістка щодня все більше дров у вогонь підкидає, адже вже відчуває себе повноправною господинею у квартирі Віри Григорівни. І їй байдуже, як себе почуває в себе ж вдома її свекруха.
«Я вам говорю: та Рада – точно циганка, вона їх там всіх загіпнозувала, – говори сусідам Галина Петрівна, – інакше чого Віра досі її вдома тримає?» Хтозна, може й так… А Віру Григорівну шкоду, хороша жінка…
