Переможені свободою: історія одного флакончика
З Олегом ми знайомі багато років, але справжня дружба зав’язалася лише пару років тому. Обоє ми тоді пережили важкі розлучення — кожен своє друге. Не спивалися, ні, навпаки: спорт, велосипеди, ранкові пробіжки. Чоловіків об’єднує не горілка — їх зближує свобода. І страх знову її втратити.
Олег вийшов з шлюбу збитим, наче не судом, а по ньому особисто проїхався катком. Його колишня влаштувала цілу битву за майно, емоції та кожен ложковий набір. У мене пройшло м’якше, але теж без овацій. Звільнились ми майже одночасно, наче з плечей зкинули бетонні мішки.
Я добре пам’ятаю той вечір, коли ми з Олегом їхали алеями Маріїнського парку на великах, і він раптом відпустив кермо, розкинув руки й закричав на весь район:
— Сво-бо-да-а-а-а!
Дворові пси гавкали, бабусі хрестились, а ми сміялися, як двоє втікачів з психлікарні. Але це було щастя. Чисте, голосне, щире.
Рік ми жили, як на волі: без зобов’язань, без нявкання, без побутових клопотів. Схудли, помолодшали, прокидалися зі сходом сонця. Сімейне життя, як виявилося, не лише старішить душу — воно додає ваги. А свобода лікує.
Одного вечора я завітав до Олега — він купив новий велосипед, хотів похизуватися. Ми возились у передпокої, ланцюг був у мастилі, тож я пішов умитися до ванни. І там — вона. Маленька рожева баночка на полиці. Косметика. Жіноча.
— Оле-е-ег! — гукнув я підозріло. — Це що в тебе за чари?!
— А! Це Льоліне, — відповів він, ніби так і треба.
— Якої ще Льолі?
— Ну, я тобі не розповідав? Знайомий тут з дівчиною… Валерія, юристка, працює багато. Інною залишається переночувати. Ну, баночку й залишила. Щоб не носить туди-сюди.
Я стиснув губи:
— Почалося…
— Що почалося?
— Вторгнення. Це перший симптом. Як у «Чужих»: спочатку крапля, потім слиз, потім — жахлива істота, яка розриває тобі груди.
Олег сміявся. Я — ні. Бо знав: жінки не штурмують, вони обволікають. Їм не треба кричати й ламати — вони повзуть у життя чоловіка, як дим під двері. Спершу баночка. Потім щітка. Потім тапочки. Потім вона.
За тиждень він запросив мене в гості, познайомитись. Льоля — гарна, спокійна, в витончених сережках і дорогому светрі з кашеміру. Пригостила нас пастою та піцою з ананасами. Коли я мив руки, побачив у ванній вже дві щітки — і ще один флакончик. Я лише хмикнув: «Інфекція поширюється».
А потім настала ніч, коли Олег не поїхав зі мною кататися.
— Сьогодні не вийде, — сказав.
Я приїхав сам, злий, рішучий, хотів витягнути його з цієї пастки.
Відчинив мені в халаті. Халаті! У чоловіка, який ще місяць тому носив шорти та кросівки на босу ногу!
— Льоху, ну ти б хоч поділився…
Зі спальні почулося:
— Олегу, хто там?
— Це… Льоха. Насос просив…
Я пішов умитися. І зрозумів: ванна вже не його. Крем для гоління й зубна паста притулилися в кутку. А навколо — рожевий світ у баночках. І сережки на полиці. Перемога була повною.
Потім я приїжджав допомагати з меблями. Збиття, шурупи, полички, гардероб. Льоля ходила з командирським голосом:
— Це — на балкон. Це — на смітник. І ось це — теж забирайте.
Олег намагався відстояти. Даремно. І в якийсь момент вона обернулася до мене й сказала:
— А тобі велосипед не потрібен? У нас він лише місце займає.
Ось так. Свобода здається не криком. Вона помирає тихо — під шелест сукні й запах лосьйону. Жінка приходить — і відвойовує кожен сантиметр: поличку, гачок, підвіконня, шафу. Потім — душу.
Минув рік. З Олегом ми лиш зрідка переписувалися. Велосипед вкрився пилом. Він відповідав все рідше. Я ганяв один. Сумно. Але вільно.
А потім і до мене прийшла Вона. І через місяць — сором’язливе питання:
— А можна я залишу в тебе крем?
І я не сказав «ні». Я посміхнувся. Як дурень. Бо вже закохався.
Тепер усе. Баночка вже стоїть. Форма ворожого вторгнення ідентична.
Я загублений. Усе.
Прощай, свобода.
