— Настенько, пам’ятаєш, ти сам просив мене повідомляти, якщо раптом почую про чиюсь потребу — таку, що ще навіть не реалізована? Ось, в мене саме такий випадок, — Наталя зупинилася на порозі кабінету чоловіка, дивлячись на нього з надією.
— Вже цікаво, Наталю. Розказуй.
— Знаєш, чого мені катастрофічно бракує у всьому цьому онлайн-спілкуванні?.. — вона сіла поруч і тихо додала: — Фільтра добра. Свого роду «перекладача світла», який би перетворював грубість, хамство та злість на ввічливу й адекватну мову. Щоб, читаючи коментарі чи робочу листування, не хотілося сховатися під ковдру.
— Наталко, тебе хтось образив?
— Ні, любий, ніхто конкретний. Але, розумієш, останні місяці, переглядаючи соцмережі, форуми, робочі чати, я все частіше відчуваю, наче на мене виливають відро злісності, роздратування, агресії. Люди не стримуються. Вони накидаються, насміхаються, принижують. Ніби немає вже жодних гальм.
Вона замовкла на секунду, опускаючи погляд.
— Іноді мені здається, що це з моєю нервовою системою щось не так. Може, я стала занадто вразливою? Але з іншого боку — хіба це нормально, що ми звикаємо до хамства, як до фонового шуму?
Ярослав зітхнув. Він бачив, як вона щодня читає десятки повідомлень, намагаючись аналізувати суспільні реакції, працюючи аналітиком у великому агенці.
— Знаєш, на жаль, агресивні — завжди найгучніші. Їх було небагато, але інтернет — для них зручний інкубатор. Анонімність розв’язує руки, зникає відповідальність, залишається лише гола емоція. Але ти права. Світ стає токсичним. І твоя ідея — звучить дуже сильно. Реально. Розкажи детальніше, як ти це бачиш.
— Я б хотіла, щоб це був додаток чи розширення. Наприклад, ти читаєш коментарі під відео — а вони автоматично перетворюються: не «дурна», а «мені незрозуміла ваша позиція», не «замовкни», а «може, подивимося на це інакше?». Уявляєш?
— Почекай, тобто ти пропонуєш не блокувати, а саме переписувати?
— Так! Але добровільно. Користувач сам вмикає фільтр і сам вирішує, де і для кого він працює. Може, для певних сайтів, може, лише в робочих чатах, де важливий конструктив.
— А якщо це працюватиме і в інший бік? Щоб пом’якшувати твої власні повідомлення перед відправкою?
— Це було б ідеально! Адже ми самі теж не завжди білі й пухнасті. Особливо в стресові дні. Іноді хочеться просто «вилити» — а потім читаєш, що написала, і соромно. А тут — фільтр спрацював, підказав: «можна м’якше», «можна інакше». Навіть запропонував би заміну.
— Звучить схоже на внутрішнього психолога з функцією автоцензури. Тільки без нудних повчань.
— Саме так! Головне, щоб усе працювало без зайвої метушні — не треба копіювати текст в інші програми. Все на льоту, на одному екрані. Спокій — це теж ресурс, і сьогодні він на вагу золота.
Ярослав замовк на секунду. Він працював у IT і чудово розумів: ідея Наталі може не лише «вистрілити», а й змінити саме сприйняття цифрового спілкування.
— Ми обговоримо це з командою. Завтра. Обов’язково. Це не просто геніально — це потрібно. Людям потрібне повітря. Без отрути.
Наталя зітхнула з полегшенням, вперше за день щиро посміхнулася.
— Дякую, Ярославе. Правда. Я вже боялася, що починаю з’їжджати з глузду — що мрію про щось неможливе. Але, можливо, добро — це просто те, що ми колись втратили. І час повернути.
Ярослав підвівся, обійняв її і притягнув до себе.
— Годі вже сьогодні лайна. Час увімкнути наш особистий фільтр добра: тиша, обійми, чай і любов. Без умов. Без суперечок. Без фільтрів.
Вона засміялася і втулилася обличчям у його плече.
Десь за вікном продовжували стукати клавіші, хтось писав злий коментар, хтось сперечався до хрипотА за вікном у темряві невтомно блимав екран телефону, де хтось уже набирав новий, ще не відфільтрований вибух люті — але тепер у світі була надія, що колись він стане світлішим.
