“Не повертайся, внуку…”
— Ну все, діду, поїду! Гарно у вас, прямо як у дитинстві! Лазня — просто чудова! Ніби знову народився! Може, на наступні вихідні знову завітаю!
— Краще більше не приїжджай, внуче… — бабуся витерла руки об фартух і глибоко зітхнула.
— Ба, ти чого це? — Ігор здивувався. Адже він був певен, що для діда з бабою він завжди — рідний, коханий. До дванадцяти років жив з ними, називав їх мамою та батьком.
— Та не треба цього, — різко сказав дід, дивлячись з-під насуплених брів. — Тепер я зрозумів, чому дружина від тебе втекла. І як ти, скажи на милість, таким виріс…
Він махнув рукою, розвернувся і, хитаючись на хвору ногу, пішов до комори.
— Ді-і-іду! — жінка вискочила на ґанок боса, забувши про вітряний вересень і дрібний дощ. Листя берези сліпо літало в обличчя, а по небі гналися свинцеві хмари.
— Ді-і-іду, Ігор дзвонив! Їде! Радість яка! — щасливо скрикнула вона, притискаючи руки до груди.
Старий випростався, скрипнув спиною, витер піт з чола рукавом поношеної телогрейки.
— Ти чого боса вибігла? Захворієш! — сердито насупився він. — Іди в хату, зараз зайду.
— Та я… просто серце не витримало…
— Іди, кажу!
Бабуся схлипнула і поплелася до хати. А в душі все кипіло. Ігор — їх Ігорко, світ у віконці. З пелюшок ростили, перші кроки, перше слово — «бабуся»… А потім донька обiявилась. Забрала. Забрала, лише тоді, коли «на ноги встала». Через дванадцять років. Ніби в борг узла, і час сплив. Дід тоді лютував, ганяв доньку, докоряв, та все даремно — поїхали. Ігор плакав, спочатку часто дзвонив, потім рідше… все рідше…
І з тих пір у хаті — тиша. Душа спорожніла. А коли одружився — навіть не сказав. Дізналися від чужих. Було боляче. Обидно. А тепер — подзвонив, їде. Надія в серці теплом розлилася.
Три дні бабуся крутилася, як перед Великоднем. Підлогу вимила до блиску, пирогів напекла. Не спала — гадала: який став, виріс, мабуть, красень…
Надвечір у двір заїхала чорна, блискуча машина. Вікна — непроглядні. Мурашки по шкірі. З салону вийшов Ігор — кремезний, коротко стрижений, у модній куртці. Усміхнувся. Вітався.
— Діду, бабусю! Є що поїсти? З голоду гину!
— Є, внуче, звісно. Заходь…
Подарунків ніхто й не очікував — не ті часи. Але хоч по-людськи… Хоч щось…
Наївся, ноги на стіл закинув, цигарку запалив і почав розповідати, як у нього «все класно». Дід скривився, губи затремтіли, підвівся і пішов до дроворубу.
А той не вгавав. Розповідав про дружину — доньку депутата. Як вона його «не цінувала», все скаржилася батькові. Як змушували працювати, а він не для того, мовляв, одружувався. Звільнили. Житла нема. Тепер — водій. Машина ось, чорна, з вікнами як ніч.
— Грошей треба, — сказав. — У вас же дідько є. Він пожив, тепер моя черга.
Дід мовчав, рубаючи дрова. Хотілося йому руки замазати, та бабуся зупинила. Відвела чоловіка. А сама сиділа, слухала цього чужого чоловіка, хрестилася потиху. Опівночі він заснув, прямо за столом, з пустою чаркою в руці.
Вранці прокинувся — бадьорий. Як огірок. Знову лазню захотів. Наївся. Вискочив на ґанок і оголосив, що час їхати.
— Ну і їдь, — буркнув дід, закутуючись в кожух.
А бабуся дивилася на старого і розуміла: постарів він за добу на десять років. Похилився, у плечах осяв.
— Ігорку, — промовила вона, загортаючись у хустку. — Одне тобі скажу наостанок. Світ довкола тебе не вертиться. Ти — порошинка. Як ти до людей — так і вони до тебе. А душа твоя… вона як у твоїй машині вікно. Ніби є, а крізь нього — нічого не видно.
Вона перехрестила його і пішла за дідом, притиснувши руку до серця. У цій важкій осені раптом стало зрозуміло — весни для них більше не буде.
І більше не повертайся…
