Випадковий шлюб, або як я став чоловіком через трусики та звичайну впертість
— Надягай швидше трусики та виходь! За п’ять хвилин буду під твоїм під’їздом! — гаркнув я в трубку, щойно вона зняла.
Чесно кажучи, про трусики — це так, для сміху. Думав, посміється. А вона раптом завмерла, а потім пошепки:
— А ти звідки знаєш, що я вдома без них ходжу?..
— Що? — я завис.
— Ну ти ж сказав…
— А ти не знала? Я, взагалі-то, бачу всіх, з ким розмовляю.
— Брешеш!
— Ні. А зараз у тебе в одній руці трубка, а іншою ти… прикриваєшся.
— ОЙ!
Зв’язок обірвався. Просто кинула трубку. Але через п’ять хвилин — знову дзвінок:
— Привіт… це я… щось мережа пропала.
Я не дав їй віддихнутися:
— Ти впевнена, що ці мережива тобі пасують?..
— ОЙ!
Трубку знову кинули. Надовго. Годин на дві. А потім…
— Ну як я тобі зараз? — знову її голос, обережний, але грайливий.
— А звідки мені знати? Я тоді пожартував…
— Пожартував?.. — пауза. — Пожартував, значить… А я тут, між іншим, спеціально для тебе…
— Все, виїжджаю! — сказав я і за десять хвилин був біля її дверей.
Дзвонив довго. Ніхто не відчиняв. Потім штовхнув двері — відкрита. Заходжу. Всередині — тиша, напівтемрява, нікого. Лише встиг подумати, що потрапив у пастку самотності, як у кімнату ввірвалися хлопці в масках та бронежилетах.
Виявилося, квартира під охороною. Мовляв, «спрацювання сигналізації». Хотіли відпустити ще вдень — нібито непорозуміння. Але я, як дурень, затримався. А раз залишився, вирішив розважитися. Зіграв з ментами у «три листочки». Виграв — небагато, але з душею. Пляшку горілки та пару сотень гривень на виході. Можна сказати, ще й заробив.
Вийшов із відділку — кульгаючи, потішкою, всім виглядом зображаючи жертву свавілля. Машина стояла біля входу. Вона — за кермом. Чекає. Але я вдавав, що не помітив. Пройшов повз, підсиливши гучність стогнання. Зайшов у перший під’їзд, затаївся.
Вона бігала, шукала. Не знайшла. Я повернувся додому та вимкнув телефон. Вранці ввімкнув автоответчик:
«Доброго дня! Я в лікарні. Якщо виживу — обов’язково передзвоню.»
Потім мені розповіли, що вона обдзвонила усі лікарні міста. Нічого не дізнавшись, поїхала по приймальних відділеннях. А потім хтось проговорився, що бачив мене в місті — з пляшкою та цілком веселого.
Дзвінки припинилися. Але незабаром луА потім вона просто відкрила двері, стояла там у своїх улюблених вишиваних трусиках, і я зрозумів, що це назавжди.
