— Оленко, навіщо тобі це? — шепотять подруги. — Вона ж тобі не рідня. Одружиться ще раз — і забуде, як тебе звуть. А онук виросте — теж не згадає. Нащо тобі зайві нерви та гривні витрачати?
А мені соромно. Соромно, що свого сина виховувала без чоловічої руки, а тепер плачу за те, чого не дала йому тоді — совісті.
Мій Андрій одружився пʼять років тому. Його кохана, Ярина, приїхала до нашого Львова з навчанням. Вони швидко зʼїхали, орендували квартиру, будували своє маленьке щастя. З Яриною у нас відразу якось не склалося. Не сварились, але між нами стояла мовчазна стіна.
Я не лізла у їхнє життя. Працювала від ранку до вечора, на пенсію ще не збиралася. У гості заходила, коли запрошували, сама теж інколи навідувалась.
Через рік у них народився синко — Данилко. Жили вони далі на орендованій квартирі, мріяли про власне житло. Але як тільки хлопчик пішов до садочка, почалися сварки.
Андрій запевняв мене, що ніякої іншої жінки у нього немає. Та я ж мати — відчуваю, коли щось не так. І справді: як тільки Даня пішов до садка, син подал на розлучення.
— Мамо, не роби з цього драми. Я буду платити аліменти. У мене, до речі, Іринка вагітна — тепер це моя родина. А Ярина хай сама розбирається. Поїде до батьків, у них там повітря свіжіше, — кинув він, не дивлячися у вічі.
Ми дуже посварилися. Ярина не хотіла їхати — у її рідному селі під Тернополем немає ні роботи, ні дитячого садка. Та й батьки її не чекали з розпростертими обіймами. Вона шукала, де б зняти кімнату, бо сама квартиру не потягнула б.
Я все одно підтримувала з нею звʼязок. Коли моя племінниця передавала речі свого сина, я запропонувала їх віднести — треба було приміряти. Прийшла в обід — якраз Ярина годувала Даню. Вона запропонувала мені тарілек— Мамо, це я тобі наварила борщу, — промовила вона, але коли хлопчик скривився, додала: — Без мʼяса, бо сьогодні зарплату затримали.
