— Олена, нащо ти в це лізеш? — шепочуть подруги. — Вона тобі ніхто. Одружиться ще раз — і забуде, як тебе звати. І онук підросте, теж не згадає. Ти марно нерви та гривні витрачаєш.
А мені соромно. Соромно, що свого сина виховала без чоловічого плеча, а тепер розплачуюсь за те, чого не дала йому тоді — совісті.
Мій Богдан одружився шість років тому. Його обраниця, Соломія, приїхала до нашого Львова вчитися. Вони швидко зійшлися, знімали квартиру, будували своє маленьке щастя. З Соломією в нас зразу якось не склалося. Не сварилися, але між нами завжди стояла стіна.
Я не втручалася. Працювала з ранку до ночі, на пенсію ще не збиралася. У гості заходила, коли кликали, іноді й сама запрошувала їх до себе.
Через два роки у них народився син — Данилко. Жили вони далі на орендованій квартирі, мріючи про власне житло. Але як тільки хлопчик пішов у садочок, почалися сварки.
Богдан запевняв, що ніякої іншої жінки у нього немає. Але я ж мати — відчуваю, коли щось не так. І справді: ледь Данило став ходити до садка, син подбав про розлучення.
— Мамо, не роби з цього драми. Я платитиму аліменти. До того ж, у мене тепер Наталка вагітна — це моя родина. А Соломія нехай сама розбирається. Поїде до батьків, у них на Вінниччині повітря свіжіше, — кинув він, не дивлячись у вічі.
Ми посварилися жорстоко. Соломія їхати не хотіла — у її рідному селі немає ані роботи, ані дитячого садка. Та й батьки її не чекали з розкритими обіймами. Вона почала шукати, де б зняти кімнату, бо квартиру самостійно тягнути не могла.
Я все одно тримала з нею зв’язок. Коли моя сестричина передавала речі свого сина, я запропонувала віднести їх — треба було приміряти. Прийшла в обід — якраз Соломія годувала Данилка. Почастувала мене тарілкою борщу.
— Не люблю борщ без м’яса… — пробурмотів хлопчик. — Мама курки не купила, бо треба за квартиру платити.
Соломія відвернулася до вікна. І мовчки заплакала.
Я витримати не змогла. Попросила дозволу взяти Данилка на прогулянку. Купила продуктів, солодощів. І поки йшла додому, згадала, як сама в дитинстві їла «пустий» борщ у бабусі. Тільки тоді була післявоєнна година, а зараз — просто байдужий батько.
З того дня я почала їй допомагати грошима. Син не знав. Поки одного разу Данилко не випустив із себе.
— Нормально, так? Онучці ляльку не можеш придбати, а їм за оренду платиш! — вибухнув Богдан.
— А ти хочеш, щоб твій син на вокзалі ночував? — не втрималася я. — Ти втік від відповідальності, а вона сама бореться. Мені за тебе соромно. Тому й розплачуюсь — хоч якось зменшити твою чорствість.
— Значить, ти обрала чужу жінку замість рідного сина?
Нехай так. Але онук — він не чужий. І поки я жива, він не буде їсти борщ на воді. Навіть якщо син цього ніколи не зрозуміє.
