Одна матір, чиє серце не може замовчати, коли поряд біль.
— Оленко, навіщо ти втручаєшся? — шепочуть подруги. — Вона тобі вже ніхто. Одружиться ще раз — і забуде, як тебе звуть. І онук підросте, теж не згадає. Ти лише марно нерви й гривні витрачаєш.
А мені соромно. Соромно, що свого сина виховувала сама, без чоловічої опори, і тепер плачу за те, чого не дала йому — людяності.
Мій Богдан одружився шість років тому. Його обрану, Соломію, доля занесла до нашого Львова на навчання. Вони швидко зійшлися, найняли помешкання, будували своє маленьке щастя. З нею у мене відразу щось не склалося. Не сварилися, але між нами виросла невидима стіна.
Я не втручалася. Працювала від ранку до ночі, на пенсію не збиралася. Заходила в гості, коли запрошували, і сама їх навідувала.
Через рік у них народився син — Данилко. Жили вони далі на орендованій квартирі, мріяли про власне житло. Але як тільки хлопчик пішов у дитячий садок, почалися сварки.
Богдан запевняв мене, що ні про яку іншу жінку й мови не йде. Та я ж мати — чую, коли щось не так. І справді: ледь Данило став у садочок, син подів на розлучення.
— Мамо, не роби з цього драми. Я платиму аліменти. У нас, до речі, з Олесею вже дитина чекається — ось моя родина. А Соломія хай сама розбирається. Поїде до батьків, у них там повітря краще, — кинув він, не дивлячись у вічі.
Ми жорстоко посварилися. Соломія не збиралася нікуди їхати — у її рідному селі під Тернополем не було ні роботи, ні садка. Та й батьки її не чекали з розпростертими обіймами. Вона шукала, де б знайти кімнату, бо сама не тягнула квартиру.
Я все одно тримала з нею зв’язок. Коли моя небога передавала речі свого сина, я запропонувала їх віднести — треба було приміряти. Прийшла в обід — якраз Соломія годувала Данилка. Вона пригостила мене тарілкою борщу.
— Не люблю борщ без м’яса… — пробурмотів хлопчик. — Мама курки не купила, бо треба за квартиру платити.
Соломія відвернулася до вікна. І беззвучно заплакала.
Я не витримала. Попросила дозволу взяти Данилка на прогулянку. Купила йому продуктів, солодощі. І поки йшла додому, згадала, як сама їла «пустий» борщ у бабусі після війни. Тільки тоді була війна, а тут — звичайна байдужість батька.
З того дня я почала їй допомагати грошима. Син не знав. Поки одного разу Данилко ненароком не проговорився.
— Нормально, так? Онучці ляльку не можеш придбати, а їм за оренду платиш! — вибухнув Богдан.
— А ти хочеш, щоб твій син на вокзалі ночував? — не стрималася я. — Ти втік від відповідальності, а вона сама бореться. Мені за тебе соромно. Тому й розплачуюся — хоч якось згладити твою чорствість.
— Значить, ти обрала чужу жінку замість рідного сина?
Нехай так. Та онук — він не чужий. І поки я жива, він не їстиме борщ на воді. Навіть якщо син цього ніколи не зрозуміє…
