Він вигнав мене, звинуваючи у хворобі дитини: “Ти не мати, а покарання”
— Що ти наробила?! Через тебе дитина захворіла! Забирайся! Зараз же! Я більше не хочу бачити тебе в цьому домі! — кричав він, і в його голосі не було ані крихти сумніву. Тільки лють і звинувачення.
Так Олексій поставив крапку. Не в розмові — у нашій сім’ї.
Він був упевнений: усе, що траплялося із сином — моя провина. Температура, кашель, дитячі сльози — все нібито через мене. Мовляв, я погана мати, я недоглянула, я «завжди роблю все не так». І переконати його було неможливо. Він не чув, не хотів чути.
Я притулилася до стіни в коридорі, поки він метушився по квартирі, грюкаючи шафами, у скаженстві перекладаючи дитячі речі. В іншій кімнаті лежав наш син — гарячий, сонний, слабкий. Я провела з ним усю ніч, поїла, збивала температуру, не відходила ні на крок. А тепер — «забирайся».
Коли Олексій поклав малого, він підійшов до мене. На обличчі — холод. В очах — льодяна рішучість.
— Чому ти ще тут? Я ж сказав: йди геть. Забудь про дитину. Він не потребує такої матері. І щоб я тебе більше не бачив.
Я не кричала. Не сперечалася. Лише шепотіла, що люблю сина, що готова змінюватися, бути кращою. Благала його зупинитися. Але він не слухАле найстрашніше було, що він ніколи не зрозуміє — справжня мати не може просто зникнути, навіть коли її виганяють.
