Ми з чоловіком свого часу непогано заробляли. Він працював на заводі директором, а я головним бухгалтером. Сталось так, що в нас народились дві доньки з різницею у два роки. Старша, Марина, дуже розсудлива та врівноважена, а молодшій, Галинці, все аби погуляти та повеселитись. Отак наші доньки й виросли. Марина закінчила школу з відзнакою, а Галина – насилу, адже ніяк не хотіла вчитись. От ми з чоловіком тільки те й робили перед випускними екзаменами молодшої доньки, що ходили та впрошували вчителів хоч якось допомогти Галині на екзаменах.
Потім так само було й в інституті. Марина вчилась, паралельно навіть працювала, а Галина – байдикувала й прогулювала заняття. Але ми з чоловіком різниці між дітьми не робили. Назбирали грошей та обом купили по квартирі. Не знати, як їм там вийде з одруженням, але вже матимуть свій куточок – хай там як, але вже спокійніше.
Марина з вдячністю поставилась до такого подарунка й почала ще більше старатись, аби досягти чогось самій. А Галина навіть не подякувала. Таке відчуття, що ми повинні були забезпечити її житлом.
В житті молодшої доньки все якось пішло не так. Вона завагітніла рано, народила дитину без батька. Звичайно, ми з чоловіком взялись забезпечувати її та дитину, адже більше не було кому. Коли нашому онукові Арсенчику було три роки в Галини з’явився залицяльник – колишній засуджений. Ми, як могли, намагались відмовити доньку від шлюбу з таким ненадійним чоловіком, але вона нас не послухала й вийшла за нього заміж. Через два роки спільного життя з’ясувалось, що в нього проблеми з азартними іграми й він втягнув нашу доньку в аферу – змусив нашу доньку взяти кредити на своє ім’я під заставу квартири. Отримавши гроші, він зник, а Галині довелось або виплачувати кредити або віддати житло. Вона вибрала друге й зі сльозами на очах та дитиною на руках повернулась до нас жити. Звичайно, доньку ми прийняли, навіть не сварили, адже що це змінить?
Та за деякий час Галина почала підходити до нас з чоловіком, пропонуючи поговорити зі старшою донькою, аби та віддала їй свою квартиру. Річ у тім, що Марина вдало вийшла заміж живе в заміському будинку чоловіка, а свою квартиру здає в оренду.
– Навіщо їй ця квартира? – Питала в нас Галина. – Сестра й так не погано влаштувалась, нехай подарує квартиру мені, адже нам з сином немає де жити.
– Ви ж можете жити в нас. – Говорили ми їй. – Навіщо тобі квартира сестри? Тим більше назавжди! Одна справа – пустити тебе пожити на якийсь час, а інша – віддати зі всіма документами!
Як з’ясувалось. Галину просто мучить заздрість, адже в сестри все так добре – щасливе сімейне життя, достаток та таке інше, а у неї – тільки дитина, що росте без батька та перспектива й надалі сидіти на батьківській шиї, адже освіти Галина не має, тобто хорошої роботи не знайде, житиме на те, що дамо ми. А коли нас не стане – просто не знатиме, що робити в цьому житті.
– Ти собі як хочеш, Галю, – сказали ми з чоловіком, – але Марині ми такого говорити не будемо. Ми вам обом дали однаково, а те, як ви розпоряджаєтесь власним життям – ваша справа. Тому, вибач, але ти свій шанс втратила. А нашу з батьком квартиру ми на вас обох в рівних частках вже давно записали – заповіт переписувати не будемо!
Що скажете? Правильно сказали?
