Я завжди був людиною замкненою, волів самітність галасливому товариству. Одружившись, я і зовсім відчув, що в дружині знайшов усе те тепло, розуміння й підтримку, яких, можливо, мені не вистачало раніше. Мені було добре в цьому затишному коконі для двох. Дружні зв’язки — рідкісні, але міцні: з двома товаришами ми жили в різних містах, іноді дзвонилися, листувалися. У нас було те саме: нечасте, але щире. І цього мені цілком вистачало.
Але була ще одна. Марічка.
Як вона з’явилася в моєму житті — не поясню. Зустрілися випадково, побалакали, обмінялися номерами. Спочатку все було по-дружньому невинно: привітання на свята, несподівані послуги, турбота. Марічка ніби вплелася в моє життя, але витягти цей вузлик було неможливо — все здавалося таким милим. А потім я зрозумів: мені з нею не по дорозі. Вона була людиною іншого кола, і серед моїх друзів та колег її фанаберистість часом заставляла мене червоніти. Після її «жартів» наставала мертва тиша, яку доводилося швидко заповнювати сміхом або словами. Я щоразу виправдовувався однією й тією ж фразою: «Марічка — душевна жінка. Не судіть про людину за поведінкою».
Вона ніби відчувала, коли до мене приходили гості, і з’являлася саме тоді. Без запрошення. З незмінною пляшкою шампанського. Навіть якщо в будинку були люди, яким таке частування видавалося кощунством. І щоразу — тост. Довгий, урочистий, у якому я зображувався майже як божество в людській подобі: «…ми з Олексієм, хоч і не народжені однією матір’ю, та як вареники з одного тіста…». Соромно, незручно, неприємно.
Дружина її не виносила. Вважала, що я дозволяю себе обманювати через слабкість характеру. Вона парирувала її тиради такими ж розлогими компліментами, після чого йшла геть, залишаючи мене наодинці з цим «театром абсурду». Ми часто сварилися через Марічку. Я звинувачував дружину в снобізмі, а вона — мене в сліпоті.
Але тепер до суті. Марічка була поруч 12 років. І, здавалося, за ці роки не сталося нічого страшного. А потім почалося.
На одні з моїх іменин вона подарувала мені гарну нейлонову сорочку. Після першого ж дня носіння моє тіло вкрилося висипом. Діагноз — алергія на синтетику. Відтоді — тільки бавовна. Тоді я й гадки не мав пов’язувати це з Марічкою.
Через пару місяців мої трохи хвилясті волосся стали кучерявими, як у циганки. Сколювалися у ковтуни, випадали пучками. Я намучився, доки не викинув гребінець — теж подарунок Марічки. Волосся почало відростати.
Потім — зникнення великої суми з гаманця. Того самого, який вона подарувала мені на 8 Березня. Дружина тоді вперше кинула: «Та хто ще міг вибрати таку потворну форму гаманця?!».
Мій син Ярик починав погано себе почувати після кожного візиту Марічки. Нудота, температура, блювання. Дружина жартувала: «Ярика від Марічки нудить». Я сміявся. Даремно.
Кіт наш, Грицько, жив з нами 7 років — ніжний, кастрований, флегматичний. Одного разу нас не було вдома два дні. Марічка, запропонувавши подбати про нього, забрала до себе. Після повернення кіт несподівано накинувся на мене — роздер плече до крові. Відтоді він став агресивним. І щоразу, коли він поводився дивно, у повітрі лунала фраза: «…після того, як побув у Марічки…»
Я все ще нічого не розумів. Аж доки не сталося те саме.
Проводжаючи Марічку, я машинально взяв пульт і натиснув кнопку, що переключає телевізор на камеру в під’їзді. Камера була замаскована — ніхто, крім родини, про неї не знав.
На екрані я побачив: Марічка сидить навпочіпки перед нашими дверима і… чистить килимок. Потім дістає з сумки щось, стає на шкарпетки і засовує це над дверною коробкою. Іде.
Коли я, заціпенілий, підійшов і провів рукою по верху дверної коробки — уколовся. Там стирчали три іржаві голки. А під килимком — зерна, викладені дивним узором. Я ніколи б не побачив їх — адже прибиральниця регулярно мила підлогу й під килимом теж.
Я загорнув голки та зерна в папір і поклав до вечора.
Дружина вислухала мене й вперше за 15 років шлюбу назвала дурнем. Не образився — справедливо. Вона зібрала всі подарунки Марічки, від листівок до браслетів, і вивезла за місто. Викинула в болото. «Щоб нікому не потрапили».
Я подзвонив Марічці й сказав тільки одне:
— Ти все знаєш. Зроби так, щоб ми більше ніколи не зустрічалися. Це в твоїх інтересах.
Потім — церква. Я освятив квартиру. І все. Вона зникла.
З її відходом зникли й дива: Ярикові більше не нудило, кіт знову став лагідним. Лише сорочки з синтетики носити так і не можу. Ніби знак: «Остерігайся данайців, дари приносячих».
Я не вірив у пристріт. Але тепер… тепер не впевнений.
