Напередодні Нового року мешканки будинку для літніх у невеликому містечку біля підніжжя Карпат з тривогою чекали своїх дітей. Ті, хто не міг ходити, затамувавши подих, слухали оповідки тих, хто визирав у вікна, сподіваючись побачити знайомі обриси. Але сніг заметав стежку до воріт, і жодна жива душа не звернула з розчищеної центральної дороги до притулку. Двір потонув у заметах, наче нікому не було діла до самотніх старих.
У Ганни Степанівни був син, про якого вона розповідала з гордістю, хоч і з глуздуватим докором перед подругами. Її Богдан був успішним архітектором, невістка — бухгалтеркою у великій фірмі, а онук вже закінчував університет. Ідеальна родина, про яку інші могли лише мріяти. У подруг же діти були хто в розшуку, хто у запої, а хто й зовсім зник безвісти. Ганна наче соромилася свого щастя, але в душі трималася надії, що Богдан про неї не забуде.
Увечері стареньки збиралися у спільній кімнаті й, щоб не дати пам’яті згаснути, переказували одна одній історії свого життя. Повторювали старі байки, чіпляючись за спогади, як за рятівний круг.
Ганна в перші дні в притулку розповіла подрузі Марії, що народилася в глухому закарпатському селі. Кілька років тому син умовив її покинути рідну хату. Обіцяв турботу, затишну кімнату у своїй квартирі. Чоловік Ганни, нині покійний, не хотів їхати, бурчав, що місто — не для них, але поступився. Богдан, знаючи, що батько — ветеран Другої світової, побачив у цьому вигоду. Прописав його в місті, і незабаром родина отримала просторий трикімнатний будинок. Невістка, Оксана, не стримувала сліз радості — до того вони тіснилися у старій комуналці.
Але рік потому чоловік Ганни помер. Вона залишилася сама, і горе так пригнобило її, що стався інсульт. Дивом вижила, почала ходити, але догляд за нею став тягарем для родини. Оксана все частіше злилася, гримала дверима, а часом і кричала на Богдана. Ганна все чула й, не в силах терпіти сварки, сама попросила сина: «Відвези мене в притулок, не хочу, щоб ви через мене сварилися». Богдан мовчки кивнув, і незабаром Ганна опинилася в будинку для літніх.
У Марії було своє горе. Її син, Андрій, був доброю душею, але життя його пішло під укіс. Він сидів у в’язниці, але напередодні Нового року мав вийти на волю. Марія чекала його, як чекають дива. Вона розповідала, що винна в усьому — його дружина, Наталя. Та працювала в продуктовому магазині й носила додому то ковбасу, то сир, а потім і пляшки з горілкою. Спочатку пили «задля настрою», але згодом це стало їхнім життям. Наталю вигнали з роботи, і вони з Андрієм почали красти. Спочатку обікрали будинок Марії, потім добралися до сусідів. Коли у стареньки віднялися ноги, вона не витримала й попросилася в притулок, щоб не бачити, як син котиться в прірву.
Андрій потрапив за ґрати, але у листах клявся матері, що виправиться, почне нове життя. Про дружину не згадував — Марія навіть не знала, чи жива та. Кожного ранку вона молилася, щоб син виконав обіцянку та прийшов до неї.
День схилявся до вечора, а біля воріт так ніхто й не з’явився. Стареньки шепотілися: «Може, щось трапилося? Невже вони просто забули?» Надія танула, як сніг під рідкісними променями зимового сонця.
Коли оголосили відбій, у кімнату Ганни і Марії зайшла чергова медсестра:
— Маріє Іванівно, у вашого Андрія на руці татуювання у вигляді якоря є?
— Є! — скрикнула Марія, зриваючись з ліжка, не зважаючи на біль у ногах.
— Живий він, не бійтеся. У сторожці спить, біля котельні. Одяг на ньому здертий, борода до грудей. Хотів до вас, та зсоромився у такому вигляді показатися.
— Іринко, рідненька, візьми гроші, нагодуй його, приодягни, — заплакала Марія, простягаючи медсестрі зім’яті купюри.
— Не треба грошей, — усміхнулася та. — Він ситий, зігрітий. Завтра вранці чекайте у гості.
Марія, витираючи сльози, дякувала медсестрі, а та лише махнула рукою й вийшла. Ганна лежала, вдивляючись у стелю. Богдан не приїхав. Обіцянка, дана сином, виявилася пустим звуком. Серце стискалося від туги, але вона мовчала, не бажаючи засмучувати подругу, чия радість у ту мить здавалася єдиним світлим променем у їхній холодній кімнаті.
