— Дівчино, ваш телефон упав! Почекайте! — гукнув незнайомець, перекрикуючи шум дощу.
Оксана йшла порожніми вулицями Києва, не помічаючи холодних крапель, що змивали сльози з її обличчя. Вона обернулась, подивилась на чоловіка з втомленим байдужістю й насупила брови.
— Це ваш? — спитав він, простягаючи мокрий смартфон з тріснутим екраном.
— Мій… — ледь чутно відповіла Оксана, голос тремтів від холоду та болю.
— Чому ви сама під таким дощем? Без парасольки, промокли наскрізь! Захворієте! — у його голосі була щира тривога.
Чоловік не виглядав нав’язливим, і Оксана, піддавшись внутрішньому пориву, пішла за ним під навіс крамниці. Вони зайшли в невелику кав’ярню на розі, щоб зігрітися чашкою чаю.
— Я Богдан, — представився він, усміхнувшись. — А ви?
— Оксана… — тихо відповіла вона, дивлячись у підлогу.
— Що змусило вас блукати одній у таку погоду? Навіть собаку в такий дощ забирають додому.
— А мене… мене вигнали, як бездомну собаку, — вирвалося у Оксани, і голос перервався від сліз.
Спогади нахлинули, немов буря. Серце стиснуло від болю, який вона так довго тримала в собі. Оксана ніколи не думала, що її життя, яке вона так довго будувала, розвалиться в одну мить. Вона з Ігорем пройшли через усе: купили будиночок під Києвом, відкрили маленьку кав’ярню, мріяли про дітей. Оксана повністю пірнула в роботу, забуваючи про себе. А сьогодні Ігор підняв на неї руку. Вона схопила пальто та вибігла з дому під холодний дощ.
З собою — лише паспорт, банківська картка й телефон, який тепер ледь працював.
— Ваш телефон зовсім промок, — помітив Богдан, намагаючись змінити тему.
Оксана раптом усвідомила, що їй нікуди йти. Чуже місто, ні друзів, ні родини. Вона залишилася сама, немов у порожнечі. Сльози хлинули, і вперше за багато років вона дала собі розплакатися.
— Через телефон плачете? Я можу його полагодити, — м’яко промовив Богдан.
— Яке вам діло до мене? Ми навіть не знайомі! — спалахнула Оксана, але в її голосі було більше розпачу, ніж злості.
— Не сердьтеся, просто… побачив вас, зрозумів, що щось не так. Хотів допомогти, — спокійно відповів він.
Оксана глибоко зітхнула, намагаючись заспокоїтися, і вирішила розповісти свою історію цьому випадковому прохожому.
— Я приїхала сюди дванадцять років тому з Харкова. Батьки лишилися там, зв’язок з ними майже втрачений. Усі ці роки я жила роботою. Друзів нема — не було часу їх знаходити. Кожна хвилина йшла на проекти, на кав’ярню, на мрії про майбутнє. Я думала, що це правильно. А сьогодні… Ігор прийшов додому злий. Я покликала його на вечерю, а він почав кричати, що я не купила його улюбленого вина. Я не стала купувати — він і так забагато п’є. Я мовчала, щоб не сваритися, але він… він ударив мене. Ребро болить, навіть дихати важко.
— Це мені знайомо, — тихо сказав Богдан. — Моя двоюрідна сестра жила з таким самим чоловіком. Я розумію, як вам важко. Дозвольте допомогти.
— Навіщо вам мої біди? — втомлено відповіла Оксана. — Це не вперше. Поживу пару днів у подруги, потім повернусь. Він сам зателефонує, вибачиться. Як завжди.
— Але ваш телефон не працює, — зауважив Богдан.
— Тоді сама піду просити вибачення, — гірко усміхнулася вона. — А що мені ще робити? Іншого виходу нема.
— А може, це знак? — раптом сказав він. — Знак, що пора все змінити. Почати нове життя.
Оксана задумалася. Думка про нове життя не раз приходила їй у голову, але страх завжди зупиняв. Занадто багато було вкладено в ці роки, занадто багато втрачено. Але зараз, під шум дощу, слова Богдана звучали, як рятування.
— Давайте я відвезу вас в одне місце, — запропонував він. — Там безпечно, зможете залишитися, скільки треба. Телефон полагоджу, привезу. А потім вирішите, як жити далі. Підходить?
— Дякую… — тихо відповіла Оксана, вперше за вечір відчувши полегшення.
Вона видихнула, немов з плечей звалився важкий тягар. Вперше за довгі роки хтось взяв на себе її турботи. Вона заслужила передышку, хоч би на пару днів, після усіх цих років безкінечної біганини.
