«Тату, я хочу додому»: як мене вигнали з рідної хати
Ця історія не залишить байдужим нікого. Зрада власної дитини та порятунок, який прийшов, коли надія вже ледь тліла.
Микола Петрович стояв на балконі старої київської п’ятиповерхівки й нервово курив. Руки тремтіли, серце калатало, ніби хотіло вискочити з грудей. Хто б міг подумати, що у свої 72 роки він опиниться нікому не потрібним, немов зайвий тягар. А ще не так давно в нього був дім, сім’я, кохана дружина…
— Тату, ну що ти знову? — увірвалася в кімнату Оксана, його єдина донька. — Ми ж просто просимо віддати твою кімнату. Андрійко з Вітей вже великі, а сплять на розкладці. Це ж незручно!
— Оксанко… — тихо промовив Микола. — А чому я маю доживати віку в притулку? Не вистачає місця — зніміть помешкання чи до свекрухи переїжджайте. Я — не зайвий у цьому домі…
— Дякую, тату, ти все сказав, — грюкнула дверима Оксана й пішла, залишивши після себе запах парфумів і гірку образу.
Микола опустився у крісло, погладив старого пса Бобика й раптом відчув, як до очей підступили сльози. Він давно не плакав, але зараз — не стримався. П’ять років, як не стало Ганни… Разом вони прожили сорок років, пліч-о-пліч, і ніколи б не повірив, що їхня донька — їх Оксана — колись зробить таке…
Вони виховували її з любов’ю, турботою. Усе найкраще — їй. А виросла холодною й розрахунковою.
— Діду, ти що, не любиш нас з Вітьком? — вбіг восьмирічний Андрійко. — Мама каже, що ти жадібний! Кімнату нам не віддаєш!
— Онуку, хто тобі таке сказав… — голос Миколи здригнувся.
Він зрозумів: донька налаштувала дітей проти нього. Старий важко зітхнув і вимовив:
— Гаразд. Кімната буде вашою…
Оксана буквально влетіла з сяючими очима.
— Тату, правда? Дякую! Я вже домовилась — ми поселимо тебе у чудовий пансіонат, затишний, з медичним доглядом. Бобика теж не залишимо, чесно!
Минуло лише два дні. І ось він, Микола Петрович, опинився у бідному закладі для самотніх літніх людей на околиці Києва. Запах сироти, облуплені стіни, сум в очах сусідів. Ніякого «догляду» й «комфорту», як обіцяла донька. Просто забуте місце для забутих людей.
— Новий? — запитала сусідка по ліжку. — Мене Марією звуть. А тебе теж рідня скинула?
— Так, — кивнув Микола. — Донька. Кімнату звільнити попросила.
— А в мене дітей не було. Квартиру переписала на племінника… а він мене сюди — з речами. Хоч не на вулицю, і то добре.
Вони розбалакались, згадували минуле, сумували за близькими. З часом Марія стала єдиним світлом у житті Миколи. Вони гуляли похмурим подвір’ям, грілися на сонці, тримаючись за руки, ніби дві підлітки, яким знову по двадцять.
А донька так і не з’явилась. Навіть не брала слухавку. Микола хотів лише дізнатись — як там Бобик? Чи живий?
Одного разу, проходячи територією, він натрапив на колишнього сусіда — Тараса.
— Миколо Петровичу?! Та ж ви до села поїхали, Оксана казала! І Бобика, мабуть, забрали?
— Що?.. — голос Миколи затремтів. — Що з собакою?
— Вона його на вулицю викинула. Я підібрав і віддав добрим людям. Пес — золото. А вона… квартиру, кажуть, здає. Сама з чоловіком у свекрухи живе. Що з нею, Миколо Петровичу? Як вона могла…
Микола закрив обличчя руками й, наче зламаний, прошепотів:
— Сину… Я хочу додому…
— Ви не самі. Я юрист. Допоможу. Головне — скажіть, ви виписувались?
— Ні. Але в неї зв’язки… Могла…
— Тоді збирайтесь. Розберемось!
Перед від’їздом Микола зайшов до кімнати Марії:
— Марієчко, не плач. Я повернусь. І за тобою теж повернусь. Обіцяю.
— Навіщо я тобі, стара… — прошепотіла вона.
— Не кажи дурниць. Ти мені потрібна.
Коли вони з юристом приїхали до квартири, виявили новий замок. Тарас взявся за справу. З’ясувалось: Оксана здала житло орендарям, сподіваючись, що батько зникне назавжди. Але документи, які вона готувала, були недійсними. Через суд вдалося повернути все назад. Закон на боці Миколи.
— Дякую тобі, сину… Тільки мені страшно. Що вона ще вигадає?
— Продавши квартиру, можна виділити їй частку. Решта — на будиночок у селі. Тихо, спокійно. І більше ніхто вас не чіпатиме.
Через пару місяців Микола Петрович разом із Бобиком заїхав у невеликий дерев’яний дім із садом. А незабаром поруч оселилась і Марія. Вони удвох посадили яблуні, завели курей і зустрічали кожен вечір, тримаючись за руки.
Так, життя буває жорстоким. Але добро завжди знаходить дорогу. Навіть у найтемнішу ніч.
