Отак, слухай…
— Дівчино, у вас телефон упав! Почекайте! — гукав незнайомець, перекрикуючи шум зливи.
Олена йшла порожніми вулицями Львова, не помічаючи холодних крапель, що котилися по її обличчю, змішуючись із сльозами. Вона обернулася, поглянула на чоловіка з втомленою байдужістю та насупилася.
— Це ваш? — спросив він, простягаючи мокрий смартфон з тріснутим екраном.
— Мій… — ледве чутно відповіла Олена, голос тремтів від холоду та болю.
— Чому ви сама в таку погоду? Без парасольки, промокли наскрізь! Захворієте! — у його голосі була щира тривога.
Чоловік не виглядав нав’язливим, і Олена, піддавшись внутрішньому пориву, пішла за ним під навіс крамниці. Вони зайшли в маленьку кав’ярню на розі, щоб зігрітися за чашкою чаю.
— Я Богдан, — представився він, посміхнувшись. — А ви?
— Олена… — тихо відповіла вона, дивлячись у підлогу.
— Що змусило вас блукати однією в таку погоду? Навіть собаку в такий дощ забирають додому.
— А мене… мене вигнали, як бездомну собаку, — вирвалося у Олени, і голос задрижав від нахлинулих сліз.
Спогади навалилися, ніби гроза. Серце стиснуло від болю, який вона так силкувалася придушити. Олена ніколи не думала, що її життя, побудоване з такими зусиллями, розвалиться в одну мить. Вона й Олег пройшли через усе: купили будиночок під Львовом, відкрили маленьку кав’ярню, мріяли про дітей. Олена розчинилася в роботі, лізла по кар’єрних сходах, забуваючи про себе. А сьогодні Олег підняв на неї руку. Вона схопила пальто і вибігла з дому під холодний дощ.
З собою — лише паспорт, банківська картка та телефон, який тепер ледь працював.
— Ваш телефон зовсім мокрий, — помітив Богдан, намагаючись змінити тему.
Олена раптом усвідомила — їй нікуди йти. Чуже місто, ні друзів, ні рідних. Вона лишилася сама, ніби в порожнечі. Сльози полилися з очей, і вперше за багато років вона дозволила собі розплакатися.
— Через телефон плачете? Я можу його полагодити, — м’яко сказав Богдан, намагаючись втішити її.
— Яке вам діло до мене? Ми навіть не знайомі! — спалахнула Олена, але в її голосі було більше розпачу, ніж злості.
— Не сердьтеся, просто… побачив вас, зрозумів, що щось не так. Хотів допомогти, — спокійно відповів він.
Олена глибоко зітхнула, намагаючись заспокоїтися, і вирішила розказати свою історію цьому випадковому прохожому.
— Я приїхала сюди дванадцять років тому з Івано-Франківська. Батьки лишилися там, зв’язок із ними майже втрачений. Усі ці роки я жила роботою. Друзів нема — не було часу їх заводити. Кожна хвилина йшла на проекти, на кав’ярню, на мрії про майбутнє. Я думала, що це правильно. А сьогодні… Олег прийшов додому злий. Я покликала його вечеряти, а він почав кричати, що я не купила його улюбленого вина. Я не купила — він і так забагато п’є. Я мовчала, щоб не сваритися, але він… він ударив мене. Ребро болить, навіть дихати важко.
— Я знаю, як це, — тихо сказав Богдан. — Моя рідна сестра жила з таким самим чоловіком. Я розумію, як вам важко. Дозвольте допомогти.
— Навіщо вам мої біди? — втомлено відповіла Олена. — Це не вперше. Поживу кілька днів у знайомої, потім повернуся. Він сам подзвонить, вибачиться. Як завжди.
— Але ваш телефон не працює, — помітив Богдан.
— Тоді сама піду просити вибачення, — гірко усміхнулася вона. — А що мені ще робити? Іншого виходу немає.
— А може, це знак? — раптом сказав він. — Знак, що пора все змінити. Почати нове життя.
Олена задумалася. Думка про нове життя не раз спадала їй на думку, але страх завжди зупиняв. Занадто багато було вкладено в ці роки, занадто багато втрачено. Але зараз, під шум дощу, слова Богдана звучали як рятування.
— Давайте я відвезу вас в одне місце, — запропонував він. — Там безпечно, зможете залишитися, скільки треба. Телефон полагоджу, привезу. А потім вирішите, як далі жити. Підходить?
— Дякую… — тихо відповіла Олена, уперше за вечір відчувши полегшення.
Вона видихнула, ніби зкинула з плечей тягар. Уперше за довгі роки хтось взяв на себе її турботи. Вона заслужила перепочинок, хоч на кілька днів, після всіх цих років нескінченної біганини.
