Щоденник
Я була старшою в багатодітній сім’ї, що жила в маленькому селі під Києвом. На мої плечі впав тягар догляду за молодшими братами та сестрами. Годувала їх, лікувала від застуд, водила до школи. Батьки ніколи не запитували, чи хочу я цього — просто казали: «Треба!» — і все.
Друзів у мене не було. Часу на них не вистачало, а однолітки сміялися, кличучи мене «нянькою» та «плаксійкою». Їхні слова обпалювали серце, і я часто ховалася в коморі, щоб поплакати. Батько, побачивши сльози, хапався за ремінь. «Вибити з тебе дурість!» — кричав він, і кожен удар болів не тільки в тілі, а й у душі.
Дитинства у мене не було. Після дев’ятого класу батьки вирішили, що я маю стати кухарем — щоб сім’я не голодувала. Мене відправили до місцевого училища, навіть не запитавши. Я слухалася, як завжди, зціпивши зуби.
Через три роки я влаштувалася в невеличку їдальню в місті. Батько вимагав, щоб я носила їжу додому, але я відмовлялася. Матір одразу накинулася: «Егоїстка! Через тебе діти голодують!» Мою перву зарплатню вони забрали без слів. Отримавши другу, я зібрала речі та втекла. Купила квиток на перший потяг, не думаючи, куди він іде. Головне — вирватися з того пекла. Я знала: якщо залишуся, моє життя скінчиться.
Було важко. Берулася за будь-яку роботу: мила сходи, підмітала вулиці, поки не влаштувалася помічницею кухаря в кафе. Лише через роки мені дозволили готувати. Я збирала кожну копійку, навіть коли заробіток зріс. Мрія про власну оселю, де я буду господинею своє долі, не давала здаватися. Жила у літньої жінки, Ганни Іванівни, яка стала мені ріднішою за родичів. Вона брала за кімнату чисто символічну плату, а я допомагала їй по господарству. Кожен вечір вона зустрічала мене гарячою ромашковою чашкою з медом і свіжими пампушками. У ті хвилини я відчувала справжнє щастя.
Незабаром я зустріла Олега, мого майбутнього чоловіка. Весілля не гуляли — просто розписались. Я переїхала до його батьків, а через рік народила доньку, потім сина. Життя, здавалося, налагодилося, але тіні минулого не відступали. Батьки почали снитися вночі — їхні суворі обличчя, крики. Я розповіла про це Олегу, і ми вирішили поїхати до них. Хотіла помиритися, показати онуків. Накупила повні торби гостинців — цукерки, фрукти, ковбасу — і готувалася до зустрічі з тремтінням.
Але коли я переступила поріг рідного дому, мене зустріли не обійми, а лайка. Батьки накинулися з образами, а тато навіть загнав кулака. Мої брати спиМої брати спились, сестра пішла по слизькій доріжці, і ніхто навіть не глянув на моїх дітей — тоді я розвернулася, забрала гостинці й пішла геть назавжди.
