— У вас є місяць, щоби звільнити мою квартиру! — різко заявила свекруха.
Ми з Тарасом прожили разом два роки. Кохалися, мріяли про майбутнє й нарешті вирішили одружитися. З його матір’ю — Оленою Миколаївною — у мене завжди були гарні, навіть теплі стосунки. Я шанувала її, слухала поради, намагалася не суперечити. Здавалося, вона щиро раділа нашому союзу — завжди ласкава, жодного разу не дала приводу для сварки. Мені пощастило, думала я.
Весілля організувала саме вона. Мої батьки ледве зібрали на скромний подарунок, у них не найкращі часи з грошима. Олена Миколаївна все взяла на себе — від банкетного залу до автівки молодят. Я дякувала їй від щирого серця й відчувала, що ми стали рідною родиною.
Та все змінилося в перші ж дні після весілля.
— Ну от і добре, діточки, — промовила вона за сімейною вечерею, — свою справу я зробила. Сина виростила, освіту дала, у дорогу вивела, а тепер і одружила. Ви вже не сердьтеся, але хочу, щоб за місяць ви звільнили мою квартиру. Ви — сім’я, отже, мусите жити самостійно. Це важливо. Так, можливо, вам буде нелегко, але таке життя. Вчіться економити, знаходити виходи, приймати дорослі рішення. А я хочу нарешті пожити для себе.
Я не відразу зрозуміла, що відбувається. Серце закалатало, а потім — ніби лід у груди. Як так? Ще вчора ми були її «коханими», а тепер вона спокійно виганяє нас? І, схоже, внуків вона теж не збирається няничити…
— Якщо ви сподівалися, що я буду доглядати за вашими дітьми, то даремно, — додала вона рівним голосом. — Я мати, а не бабуся-вихователька. Я все життя присвятила Тарасові. Хочу хоча б на старість пожити для себе. Мій дім завжди відкритий для вас — на чашку чаю, на свята. Але на постійну підтримку не розраховуйте. Прийде час — самі зрозумієте.
Я сиділа, ледве стримуючи сльози. Ми з Тарасом навіть не встигли оселитися, досі жили в її квартирі. А тепер — валізи й вулиця? Оренда? Блукання? І все це від жінки, яку я вважала майже другою матір’ю…
Я лютилася. Вважала її вчинок зрадою. Затишно влаштувалася у своїй «трьошці», сама! А ми тепер мусимо шукати, де прихиститися. До того ж, Тарас має частку в цій квартирі — він тут виріс, і тепер має просто піти? А внуки? Хіба бабусі не мріють няньчити малят, передавати досвід, любов? А вона просто відмахнулася.
Тарас, на моє здивування, не став сперечатися з матір’ю. Навпаки — одразу взявся шукати нове житло та роботу з вищою зарплатою. Казав, що мати права. Ми доросла сім’я й мусимо будувати своє життя самі.
Я намагалася зрозуміти: чому? Чому вона поводиться так холодно? Хіба не могла почекати хоча б пару місяців? Чи запропонувати допомогу з пошуком житла? Мої батьки — не в стані нас підтримати, але я сподівалася, що хоч свекруха буде поруч. Але, як виявилося, ні.
Зараз ми збираємо речі. І щоночі я думаю — чи була вона права? Чи просто втомилася прикидатися?
Що скажете ви?…
