Родинні таємниці та новий дім
— Приїжджайте до мене в село з чоловіком! — запросила мати Віру.
— Обов’язково, мамо, приїдемо, — відповіла Віра, приховуючи втому в голосі. — Ліля здасть іспити, і всі разом прибудемо. Олексій теж хоче. Раніше він до своїх у село їздив, а як їх не стало — ані кроку!
— Як так? — здивувалася мати. — У нього ж там брати, сестри…
— Він не любить про це говорити, — тихо промовила Віра. — На могили до батьків їздимо, але на день, до родичів не заходимо. Олексій допомагав своїм, а після їхньої смерті закрився через те, що почалося…
— Віро, чому ти все на собі тягнеш? — обурювалася мати. — Що це за чоловік? Здоровий мужик, а ти його жалієш. Про себе подбай! Він у тебе тільки сміття виносить…
— Мамо, ми вже про це говорили. Нічого я не тягну. Любимо одне одного, і гроші він заробляє.
— Не про гроші мова! По господарству він тобі не допомагає!
— А що допомагати? Квартира у нас маленька. Прийшов, на диван ліг. Робити нічого.
— А іншу коли купите? Дві кімнаті — і все!
— Не знаю, — із сумом відповіла Віра. — Хотіли, гроші збирали, а тепер думаємо…
Ліля після школи збиралася вступати до коледжу, а через рік — випускний. Віра сумувала за селом. Місто залишалося чужим, скільки б там не жила. Вийдеш на вулицю — одна бабуся на лавках, шепчуться, кожного обмовляють. У селі теж є базікальниці, але там повітря рідне.
— Приїжджайте в гості, — наполягала мати.
— Приїдемо, як Ліля іспити здасть. Олексій теж поїде. Раніше він що літо до своїх їздив, але після смерті батьків перестав. Навіть слухати про них не хоче.
— Як так? У нього ж родичі, могили…
— Не нагадуй йому про це, мамо. Він на могили їздить, але швидко, без зустрічей з родичами. Вони всі посварилися.
Олексій був молодшим у родині. Кожну відпустку проводив у селі під Полтавою, допомагав батькам: хату лагодив, комору збудував, батькові інструменти купував. Батьки давали гроші, але він часто докидав свої. Коли їх не стало, брати відразу розтягли все цінне. Інструменти забрали, сказавши: «Тобі в місті вони не потрібні». Із хати зникли речі, які Олексій хотів взяти на спогади. Навіть старий сервант спорожнів.
Залишився лише набір мельхіорових ложок, виделок і ножів — десятки предметів у потемнілій коробці. Ніхто на них не позаздрив. Олексій привіз їх додому. Віра промовчала — це була пам’ять про його батьків.
— А хата? Її ж треба було ділити, — запитала мати.
— Ні. Племінник із родиною вже заїхав. Є заповіт. Олексій приїхав, сперечатися не став, але після цього ледь не дійшло до бійки. Тепер вони в одному селі, як вороги.
— А ложки? Так і лежать темні?
— Я їх відчистила. Олексій був щасливий, як дитина. Каже, такими їх тільки в дитинстві бачив. Хтось подарував батькам, а вони берегли, не користувалися…
У селі у тещі було тихо й затишно. Олексій пройшовся подвір’ям, прикинув, що треба зробити. Ніхто не ліз із порадами, як його брати, які тільки командували, а самі нічого не робили.
— Віро, а якщо паркан поставимо? Теща не проти? У нас є гроші, не будемо в неї позичати, — запитав Олексій перед сном.
— Запитаю про паркан.
— Там і з літньою кухнею робота є. І ще дещо…
— І на дивані лежати не будеш? — посміхнулася Віра.
— Це не місто. Свій двір — зовсім інша справа.
Теща зраділа, що зять узявся за паркан. Вона й не сподівалася на таке, гадала, старого вистачить. А коли він почав ремонтувати літню кухню, розквітла від щастя.
— Нащо вам хату купувати? Ось же готова, недалеко від міста. Мені недовго лишилося, я слабка…
— Мамо, у нас Ліля. Працювати треба.
— Ліля доросла, серйозна. Весь час із книжками. Її й одну не страшно залишити. Місто поруч, можна щодня їздити. Робота знайдеться. Новий фермер добре платить, техніки в нього повно — теплиці, поля…
— Не знаю. Це великий крок.
— Хата у мене простора, заважати не буду. Мені багато не треба. Окрім тебе, у мене нікогоПлемінник Катрусі знову прийшов із претензіями, але Олексій цього разу його рішуче зупинив, сказавши: “Більше сюди не приходь, тепер тут наш дім”.
