**Сімейні таємниці та новий дім**
— Приїжджайте до мене в село з чоловіком! — запросила мати Віру.
— Обов’язково, мам, приїдемо, — відповіла Віра, приховуючи втому в голосі. — Ліза здасть іспити, і всі разом приїдемо. Олег теж хоче. Раніше він їздив до своїх у село, а як їх не стало — ані ногою!
— Як так? — здивувалася мати. — У нього ж там брати, сестри…
— Він не любить про це говорити, — тихо сказала Віра. — На могили до батьків їздимо, але на день, до рідні не заходимо. Олег допомагав своїм, а після їх смерті остовпів від того, що почалося…
— Віро, чому ти все на собі тягнеш? — обурювалася мати. — Який же це чоловік? Здоровий мужик, а ти його жалієш. Себе берегти треба! Він у тебе тільки сміття виносить…
— Мам, ми вже про це говорили. Нічого я не тягну. Любимо ми одне одного, і гроші він заробляє.
— Та не в грошах справа! По господарству він тобі не допомагає!
— А що допомагати? Квартира в нас маленька. Прийшов, на диван ліг. Робити нічого.
— А іншу коли купите? Дві кімнатки — і все!
— Не знаю, — зі зітханням відповіла Віра. — Хотіли, гроші збирали, а тепер думаємо…
Ліза після школи збиралася вступати до коледжу, а через рік — випускний. Віра сумувала за селом. Місто здавалося чужим, скільки не живи. Вийдеш на вулицю — одні бабусі на лавках, шепочуться, кожного обговорюють. У селі теж є базікальниці, але там повітря рідне.
— Приїжджайте в гості, — наполягала мати.
— Приїдемо, як Ліза іспити здасть. Олег теж поїде. Раніше він кожне літо до своїх їздив, але після смерті батьків перестав. Навіть чути про них не хоче.
— Як так? У нього ж рідня, могили…
— Не нагадуй йому про це, мам. Він на могили їздить, але швидко, без зустрічей з ріднею. Вони всі пересварилися.
Олег був молодшим у родині. Кожну відпустку проводив у селі під Житомиром, допомагав батькам: хату лагодив, комору збудував, батькові інструменти купував. Батьки давали гроші, але він часто підкидав свої. Коли їх не стало, брати зараз же розтягли все цінне. Інструменти забрали, сказавши: «Тобі в місті вони не потрібні». З хати зникли речі, які Олег хотів забрати на пам’ять. Навіть старий сервант спорожнів.
Залишився тільки набір мідно-нікелевих ложок, виделок і ножів — десятки предметів у потемнілій скриньці. Ніхто на них не позаздрив. Олег привіз їх додому. Віра промовчала — це була пам’ять про його батьків.
— А хата? Її ж треба ділити було, — запитала мати.
— Ні. Племінник із сім’єю вже заїхав. Є заповіт. Олег приїхав, сперечатися не став, але після цього там мало не до бійки дійшло. Тепер вони в одному селі, як вороги.
— А ложки? Так і лежать чорні?
— Я їх відчистила. Олег був щасливий, як дитина. Каже, такими їх тільки в дитинстві бачив. Хтось подарував батькам, а вони берегли, не користувалися…
У селі у тещі було тихо і затишно. Олег пройшовся подвір’ям, прикинув, що треба зробити. Ніхто не ліз із порадами, як його брати, які тільки командОлег з усмішкою подумав, що тепер у нього справжня родина — і цього ніхто не відбере.
