**Щоденник**
Сьогодні був надзвичайний день. Моя маленька донька, Соломія, посадила свого плюшевого ведмедика на диван і суворо погнала на нього пальцем:
— Сиди тут, а то приїде пра-ба-бу-ся і забере твоє місце!
Моя дружина, Оксана, посміхнулася, почувши це, продовжуючи витирати вікно на кухні. Настінний годинник із маленькою фігуркою лелеки весело цокав, відлічуючи хвилини до приїзду Оксаниної бабусі, Ганни Миколаївни, якій недавно виповнилося вісімдесят три роки.
Вперше за дванадцять років Ганна Миколаївна наважилася на таку подорож — через всю країну, щоб обняти онуку і вперше побачити правнучку.
Колись Оксана жила з нею в маленькому містечку на Поділлі, разом із батьками. Але у 2010 році вона переїхала, вийшла заміж і оселилася в новому місті. Оксанина мама приїжджала майже щороку, а бабуся, вже тоді немолода, усе чекала, що онука з родиною навідає її.
Та життя молодої родини поглинули кредит і робота. Відпустки були рідкістю, і поїздку на батьківщину відкладали раз за разом.
Цього року чекали Оксанину матір, але натомість вирішила приїхати Ганна Миколаївна — у свої вісімдесят три, з хворим серцем, з болючими ногами, через тисячі кілометрів.
— Мамо, навіщо нам прабабуся, якщо є бабуся Марія і бабуся Тетяна? — запитала Соломія з дитячою прямотою, схрестивши руки.
— Як навіщо? Вона моя бабуся, а твоя прабабуся. Вона їде до нас, щоб побачитися. Хіба я тобі про неї не розповідала?
Соломія наморщила ніс:
— Вона ж ста-ра!
Оксана часто телефонувала до Ганни Миколаївни, і, коли Соломія підросла, давала їй слухавку, щоб вони могли поговорити. Були й фотографії. Але, як виявилося, голос у телефоні та знімки не могли замінити живого спілкування. Соломія, ніколи не бачивши прабабусю, бачила в ній лише «старушку».
Оксана ледве стрималася, щоб не прикрикнути. Провина пекла її: за дванадцять років вони так і не дібралися до Поділля. Вона сіла поруч із донькою і почала розповідати:
— Так, вона вже літня. Але вона наша рідна, як бабуся Марія і бабуся Тетяна. Так говорити про старших не можна. Ганна Миколаївна — дивовижна жінка, ти її полюбиш.
Здавалося, Соломія зрозуміла, але на душі в Оксани залишився осад. Сором за те, що донька не знає прабабусю, за те, що сама не знайшла часу відвідати її.
Того ж дня Оксана отримала посилку з пошти. Адреса відправника — Ганна Миколаївна. Дивно, адже вона сама мала приїхати через кілька днів. Вдома, розпакувавши коробку, Оксана знайшла подарунки та акуратно складений одяг. Соломія, яка крутилася поруч, першою помітила старовинний віяло, трохи пожовтіле, але витончене, ніби з минулого сторіччя. Поряд лежали тонкі мереживні рукавички і, в окремому пакеті, пишне бальне сукню.
— Ого! Що це? — Соломія розплющила очі, торкаючись тканини.
— Не знаю, навіщо бабуся це надіслала, якщо скоро сама приїде, — здивувалася Оксана.
— Це її? — Соломія дивилася з недовірою. — Вона що, танцювала, як я?
Сукня, хоча й стара, була розкішною, з ніжною вишивкою. Весь вечір Оксана з Соломією розглядали речі, гадаючи, що ж задумала бабуся. Соломія закохалася у віяло, приміряла рукавички, хоч вони були завеликі, і мріяла про таку саму сукню для своїх танців.
— Виростеш — пошиємо тобі таку, — пообіцяла Оксана, приховуючи усмішку.
Через три дні Михайло, чоловік Оксани, поїхав на вокзал зустрічати Ганну Миколаївну. Оксана, згадавши Соломіїні слова про «стару», хвилювалася, боячись, щоб донька не вимовила чогось не до ладу.
— Дівчатка, зустрічайте гостю! — весело крикнув Михайло з порогу.
Оксана відразу відчула в його голосі захват.
— Кльова бабуся, — прошепотів він дружині, підморгнувши.
Позаду чоловіка стояла Ганна Миколаївна: у строгому пальто, з маленьким капелюшком, у чоботях на низькому каблуку, з сумочкою в руках. Брови ледь підведені, очі з тонкою стрілочкою, губи нафарбовані ідеально. Оксана з дитинства пам’ятала її слова: «Губи мають бути досконалими, навіть без дзеркала». І у бабусі це виходило, як у майстрині.
— Бабусю! — Оксана кинулася до неї, стримуючи сльози.
Після довгої дороги Ганна Миколаївна виглядала втомленою, але її очі сяяли таким теплом, що могли розтопити навіть найхолодніший день.
— Дитинко моя, — бабуся розкрила обійми.
— Ну, я на роботу, а ви тут без мене, — усміхнувся Михайло, виходячи.
У передпокої Соломія спостерігала за гостГанна Миколаївна, зітхнувши, тихо прошепотіла: “Як гарно, що встигла”.
