— Навіщо ти возишся з цією дівчинкою? Вона ж тобі не рідна!
Це історія Лариси, яку вона розповіла сама — і дозволила передати далі. Усе в ній правда. Усе — до болю знайоме багатьом.
Я вийшла заміж вдруге. Мій перший чоловік, Роман, загинув трагічно — повертався додому на мотоциклі, не впорався з керуванням. Тоді мені було двадцять шість, дочці Олені — лише два роки. Ми ще тільки починали життя, облаштовували побут. На мені висів іпотечний кредит, я була у декреті, без роботи й допомоги. Батьки Романа померли ще раніше, а мої жили в селі під Харковом — ледве виживали самі.
Та несподівано поряд опинився людина. Це був Ігор — друг мого покійного чоловіка. Він часто нас відвідував, приносив Олені іграшки й фрукти, допомагав із хатніми справами. Я спочатку трималася осторонь — адже ще недавно овдовіла. А потім потягнулася. Він став рідним. Не знаю, хто мене осудить, але серце живого тягнеться до живого. Романа я не забула й ніколи не забуду — він у моїй доньці. Але життя триває.
Через рік ми з Ігорем одружилися. Його родина не зраділа. Матір, Зінаїда Аркадіївна, одразу дала зрозуміти: «Жінка з дитиною нам не потрібна». Та Ігор наполіг на своєму. Сказав: житимемо разом — у їхньому великому домі на околиці міста, з городом, садом і теплицею. А мою квартиру — здаватимемо, щоб був дохід.
Я погодилася. Наївна. Думала — родина, допомога, підтримка. А на ділі… З перших же тижнів свекруха почала командувати. «Помий, покоси, прополи, приготуй». На Олену вона взагалі не звертала уваги — наче її не існувало. Ні «привіт», ні «як справи». Навіть імені не вимовляла. У домі дівчинка почувалася тінню.
Я працювала з ранку до вечора — і в хаті, і в городі. Спина боліла, руки в мозолях. А свекруха — вічно незадоволена. І ось одного дня я почула розмову, яку ніколи не забуду:
— Навіщо ти возишся з цією дівчинкою, Ігорю? — казала мати. — Вона тобі ніхто! Лише гроші витрачаєш. Народіть уже свою дитину, ось це буде діло.
— Мам, — відрізав він роздратовано, — годі! Це моя родина, я сам вирішу.
Я вдавала, що нічого не чула. Але серце моє стиснулося. Біль від цих слів врізався глибоко.
А потім у нас народився син — Ярик. Копія Ігоря. Очі, ніс, навіть ямочка на щоці. Ось тут свекруха розквітла. З ранку до вечора крутиться біля онука. А Олену — як відштовхувала, так і продовжувала. «Не чіпай», «Не підходь», «Відійди від брата». Одного разу вона так грубо відштовхнула Олену, що та впала. Тоді я не витримала.
— Годі! — скрикнула я. — Вона не мішок, не сміття, не помилка! Це моя донька, і ви зобов’язані з нею рахуватися!
Ми тоді наговорили одне одному багато. Але після тої розмови свекруха затихла. Олену хоча б не ображала. Та любов так і не прийшла.
Нещодавно трапилося ще одне. Ігор був у вихідний, лежав на дивані. Мені подзвонили із школи: Олена на фізкультурі пошкодила ногу, її відвезли до лікарні. Я кинулася до чоловіка:
— Їдемо! У Олени травма!
А він лише відмахнувся:
— Це не моя дитина. Навіщо мені витрачати вихідний? Набридла вже, нехай у лікарні полежить. Заспокоїться.
Мені стало так страшно. Так бридко. Я зібрала Ярика, вийшла з хати й побігла до сусіда, який підробляв таксистом. Він відвіз нас до лікарні. Слава Богу, вивих, не перелом. Лікування — і додому.
Але додому — до моїх батьків. Я подзвонила квартирантам, попередила: звільняйте мою квартиру. За тиждень ми виїжджаємо.
До вечора Ігор подзвонив:
— Де ти з сином? Що трапилося?
Я відповіла спокійно:
— Ми більше не повернемося до вашого дому. У мене двоє дітей. Якщо ти навчишся любити їх обох — приходь. Але тільки до МОЄЇГО дому.
Він замовк. І відключився.
Що він вирішить — не знаю. Але я вирішила одне: краще бути самій, ніж жити поряд із тим, хто відмовляється бачити в твоїй доньці людину.
