— Лесь, може, не поїдеш у цей рейс? У мене серце не на місці… Ну правда, попроси когось тебе замінити, — тихо промовила Ганна, намагаючись приховати тремтіння в голосі.
— Цей рейс — хороші гроші. А нам скоро народжувати, Ганусечко. Обоє знаємо — кожна гривня зараз на вагу золота, — відповів Олексій, міцно обіймаючи дружину і цілуючи у маківки своїх жвавих донечок-близнючок — Софійки та Марійки.
Ганна мовчки кивнула. Серце розривалося, але розум погоджувався: їхній сімейний бюджет тримався на волосинці. Вона витерла сльози, проводжаючи чоловіка поглядом, і прошепотіла, обіймаючи:
— Повертайся швидше… Ми чекатимемо.
Двері за Олексієм замкнулися. Ганна зібралася: нагодувала дівчаток, вийшла з ними на прогулянку. День минув дивно спокійно. Ні капризів, ні істерик — наче навіть діти відчували щось недобре.
Щовечора о десятій вони з чоловіком дзвонилися, як умовлялися. Ганна розповідала, як дівчатка сумували, як вона потихеньку шила на замовлення. Олексій сміявся у трубку і обіцяв: «Завтра вже буду вдома, котику».
Але додому він так і не повернувся.
На зворотному шляху його фура зіткнулася з вантажівкою, яка вилетіла на зустрічну смугу. Все сталося за мить. Жодного шансу уникнути удару. Олексій загинув на місці.
Тієї ж ночі дзвінок прорвав тишу. Ганна, ніби уві сні, підняла слухавку — і світ розсипався.
Вона, хитаючись, дійшла до діда Миколи, сусіда. Попросила посидіти з дівчатками. Сама впала прямо на порозі. Лікарі ледве встигли — екстрений кесарів розтин, важка операція.
Хлопчик народився слабким, недоношеним. Йому бракувало батьківської сили, а матері — чоловічої підтримки.
Ганна назвала сина на честь чоловіка — Олексій. Виписавшись з лікарні, вона перерахувала залишені гроші. Вистачило б на кілька місяців. А далі — як вийде.
Життя пішло в режим виживання. Сусід дід Микола допомагав, як міг. Родичі поруч не жили. Ганна знову взялася за шиття — спочатку для сусідів, потім замовниці йшли за її ім’ям.
Дівчатка пішли у другий клас, маленький Лесь — у садочок. Вони були її надією, її опорою. Але…
Вона любила їх більше. А сина… ні, не ненавиділа — просто не могла дивитися без болю. Він все більше нагадував загиблого чоловіка. І щоразу, коли бачила його, відчувала: не втримала, не зупинила…
Син був тихим, добрим, уважним. Читав, допомагав, ніколи не скаржився.
А дівчаткам вона купувала сукні, шила лялькам наряди. Лесеві ж перешивала старі речі.
— Бідний ти мій хлопчисько… За живої матері сиротою ростеш, — часто зітхав дід Микола, коли дивився, як він миє посуд чи збирає сестрині іграшки.
Час минав. Дочки виросли, вийшли заміж, роз’їхалися. Залишився з матір’ю один Лесь.
Він закінчив технікум, влаштувався інженером на кондитерську фабрику у рідному Львові. Ганна почала сліпнути — безсонні ночі, виснажені нерви, роки самотності взяли своє.
Лесь доглядав за нею, як міг. Готував, прасував, водив її за руку парковою алеєю. Вона дедалі частіше шепотіла йому:
— Пробач мене, сину… Я не заслужила твоєї любові. Живи своїм життям, ти ж молодий…
Він лише посміхався:
— Усе буде, мамо. Буде й дружина, і діти. Встигнеш ще понянчити онуків.
І от одного дня вона з’явилася. Сором’язлива, ніжна Оксана.
— Мамо, Оксана поживе у нас. Вона сама… Сирота, — тихо сказав син.
За три місяці відгуляли весілля. Приїхали дочки, онуки, зяті — вся родина зібралася. Ганна була щасливою, але все частіше посміхалася крізь біль.
Діагноз був страшним — рак. Часу залишалося мало, і вона це знала.
Але доля подарувала їй ще одну радість — встигла побачити свого першого онука.
Пішла вона спокійно, з усмішкою, тримаючи за руку того, кого колись не змогла полюбити.
Молодший син… єдиний… найдорожчий…
