— Льоню, можешь не їхати у цей рейс? Серце моє не на місці… Попроси когось замінити тебе, — тихо промовила Марія, намагаючися приховати тремтіння в голосі.
— Цей рейс — добрі гроші. А нам скоро народжувати, Марусю. Кожна гривня зараз на вагу золота, — відповів Леонід, міцно обіймаючи дружину та цілуючи в голови своїх жвавих донечок-близнючок — Олену й Соломію.
Марія мовчки кивнула. Серце боліло, але розум погоджувався: їхній сімейний бюджет ледве тримався. Вона витерла сльози, проводжаючи чоловіка поглядом, і прошепотіла:
— Повертайся швидше… Ми чекатимемо.
Двері за Леонідом зачинилися. Марія зібрала волю в кулак: нагодувала дівчаток, вийшла з ними на прогулянку. День минув дивно спокійно. Ні капризів, ні істерик — наче навіть діти відчували щось недобре.
Щовечора о десятій вони з чоловіком дзвонили один одному, як домовилися. Марія розповідала, як доньки сумували, як вона пошивувала на замовлення. Леонід сміявся у трубку й обіцяв: «Завтра вже буду вдома, кохання».
Але додому він так і не повернувся.
На зворотному шляху його вантажівка зіткнулася з іншою, яка вилетіла на зустрічну смугу. Все сталося за мить. Жодного шансу уникнути удару. Леонід загинув на місці.
Тієї ж ночі пролунав дзвінок. Марія, наче в тумані, підняла слухавку — і світ розвалився.
Вона, хитаючись, дійшла до сусідки — тітки Галі. Попросила посидіти з дівчатками. Сама впала на порозі. Лікарі ледве встигли — екстрений кесарів розтин, тяжка операція.
Хлопчик народився слабким, недоношеним. Йому бракувало батьківської сили, а матері — опори.
Марія назвала сина на честь чоловіка — Леонід. Вийшовши з лікарні, вона перерахувала гроші, що залишилися. Вистачило б на кілька місяців. А далі — як Бог дасть.
Життя звелося до виживання. Сусідка тітка Галя допомагала, як могла. Родичі жили далеко. Марія знову взялася за шиття — спочатку для знайомих, потім, за чутками, до неї пішли замовлення.
Дівчатка пішли у другий клас, маленький Льоня — у садочок. Вони були її надією, її опорою. Але…
Вона любила їх. А сина… ні, не ненавиділа — просто не могла дивитися без болю. Він ставав схожим на загиблого чоловіка. І щоразу, коли вона бачила його, у серці відчувала: не вберегла, не зупинила…
Син був тихим, добрим, уважним. Читав, допомагав, ніколи не скаржився.
А донькам вона купувала сукні, шила лялькам одяг. Льоні ж перешивала старі речі.
— Бідний ти мій хлопчисько… Ростеш сиротою при живій матері, — часто зітхала тітка Галя, коли він мив посуд чи збирав сестрині іграшки.
Час минав. Дочки виросли, вийшли заміж, роз’їхалися. З матір’ю лишився один Льоня.
Він закінчив технікум, влаштувався інженером на кондитерську фабрику у їхньому рідному місті — Чернівцях. Марія почала сліпнути — безсонні ночі, стомлені нерви, роки самотності далися взнаки.
Льоня доглядав за нею, як міг. Готував, прасував, водив її за руку парковою алеєю. Вона все частіше шептала йому:
— Прости мене, сину… Я не заслужила твоєї любові. Живи своїм життям, ти ж молодий…
Він лише посміхався:
— Усе буде, мамо. Буде й дружина, і діти. Встигнеш онуків приголубити.
І от одного разу вона з’явилася. Скромна, сором’язлива Ганнуся.
— Мамо, Ганнуся поживе у нас. Вона сама, без роду… — тихо промовив син.
За три місяці відбулося весілля. Приїхали дочки, онуки, зяті — зібралася вся родина. Марія була щаслива, але все частіше посміхалася крізь біль.
Діагноз був страшним — рак. Часу залишалося мало, і вона це знала.
Та доля подарувала їй ще одну радість — вона встигла побачити свого першого онука.
Пішла вона спокійно, з усмішкою, тримаючи за руку того, кого колись не змогла полюбити.
Молодший син… єдиний… найдорожчий…





